На вершку хмарочоса дев'ятнадцятилітня Марта нахилилася; і коли побачила місто, то сяяло знизу, закрутилася в неї голова.
Хмарочос був срібний, незмірний і щасливий серед цього прекрасного непорочного вечора, а вітер розтягав легесенькі волокна хмар, тут і там, на тлі абсолютно неймовірної синяви. Була це якраз година, коли натхнення полонить міста, і коли кожного, хто не осліпнув, воно приголомшує. З тієї повітряної вершини дівчина бачила, як вулиці й маси будинків корчилися у довгих спазмах присмерку, і там, де кінчалася білість хатин, починалася блакитність моря, що згори виглядало похиле. А тому, що насувався зі сходу вуаль ночі, місто стало поволі ніжною безоднею, що, кишіючи світлами, тремтіла. В ній були потужні мужчини і жінки — ще потужніші хутра та скрипки, оніксом оздоблені автомобілі, фосфоресцентні вивіски нічних клубів, алеї погаслих палат, фонтани, діаманти, античні мовчазні городи, гулянки, бажання, кохання і, понад тим всім — оте приголомшливе зачарування вечора, що навівало сни величі й слави.
Побачивши всі ці речі, Марта нестримно нахилилася над балюстрадою й пустилася в порожню. Здавалося їй, наче в повітрі ширяє; але вона падала. Беручи до уваги надзвичайну височину хмарочоса, вулиці й майдани там унизу, на дні, здавалися незвичайно далекими; і хто знає, скільки часу треба буде, щоб туди добратися. А дівчина падала.
В цій годині тераси та балкони останніх поверхів були переповнені елегантними й багатими людьми, які попивали коктейлі та вели нісенітні розмови. Музика випливала безладними й невиразними хвилями. Марта пролетіла попри них; а декотрі, нахилившися, приглядалися до неї.
Такі лети — здебільшого якраз дівчат — не були рідкісною подією в хмарочосі; це була для мешканців цікава розвага. Тому то за ті квартири платили дуже високі гроші.
Сонце, що цілком ще не зайшло було, намагалося з усіх сил осяяти Мартину сукню. Була це скромна собі одежинка, весняна, готовою куплена, за дешеві гроші. Але ліричне сяйво заходу сонця її покращало, надаючи їй майже шикарного вигляду.
З балконів мільярдерів простягалися до неї галантні руки, підносили квіти та келішки.
— Панночко, маленьку чарочку?.. Ніжний метелику, чому з нами не затримаєшся на хвилинку?"
Вона сміялася, перепурхуючи, щаслива (а тим часом падала):
— Ні, дякую, друзі. Не можу. Я поспішаю дійти.
— Куди ж? — питали її.
— Ах, не розпитуйте мене, — відповідала Марта й руками помахувала на знак дружнього прощання.
Якийсь молодик, високий, чорнявий, зовсім витончений, простягнув руки, щоб схопити її. Вона йому подобалася. Однак Марта швиденько відхилилася: "Як так можна, пане?", і встигла ще маленький щиголь йому в ніс дати.
Отож люди з розкішних верств цікавилися нею, і це вповні її задовольняло. Вона почувала себе привабливою, модною. В уквітчаних терасах, серед метушливої біганини вдягнених у біле лакеїв і поривів екзотичних співів, заговорили кілька хвилин, а може й менше, про ту молодицю, яка проходила (згори униз, вертикальним шляхом). Декотрі вважали її красивою, інші ж — отак собі, звичайно, але всім вона здалася цікавою.
— Перед вами — ціле життя, — казали їй, — чому ж так поспішаєте? У вас ще чимало часу, щоб бігти й задихуватися. Зупиніться на хвилинку з нами; це насправді лише скромненьке дружнє прийняття, але, ми не сумніваємося: вам приємно буде.
Вона почала відповідати, як тут уже прискорення сили тяжіння понесло її на спідній поверх; на два, три, чотири поверхи нижче. Як весело провалюватися, коли років — ледве дев'ятнадцята!
Правда, віддаль, що простягалася до дна, це значить до рівня вулиць, була незмірна; менша, ніж пару хвилин тому, безсумнівно; але в усякому разі ще значна.
Тим часом сонце стало поволі зникати, перетворившися в червонуватий мерехтливий гриб, і занурилося в морі. Тому то не було вже його животворних променів, що осяювали одежинку дівчини та від яких вона ставала привабливою кометою.
Тепер серед квартир Марта бачила вже не лише товариства безтурботних людей; іноді були там теж контори, де службовки сиділи в чорних або синіх фартухах за невеликими столиками, в довгих рядах. Декотрі були такі молоденькі, як і вона сама, подеколи навіть молодші від неї, і вже так перетомлені працею дня! Час від часу вони підводили очі від занять і друкарських машинок. Також вони побачили Марту, і дехто до вікна побіг:
— Куди йдеш? Чому так поспішаєш? Хто ти? — гукали до неї, а в голосах чулося щось таке подібне до заздрости.
— Там унизу на мене чекають, — відповідала вона. — Задержатися не можу. Пробачте мені.
Й далі сміялася, коливаючися над безоднею. Але вже це не були ті нестримні сміхи, що раніше. Нишком, непомітно, вже цілком засмеркло, і Марта стала відчувати холод. Тим часом вона глянула вниз: біля входу до будинку вона побачила яскраве сяйво світел. Там зупинялися чорні автомобілі (через віддаль виглядали не більші від мурашок), вилізали з них мужчини з жінками й поспішно заходили. І в тому мурашникові вона помічала, здається, блискотіння брильянтів. Над входом майоріли прапори.
Там, очевидно, святкували велике торжество, якраз про яке вона, Марта, снила, відколи була дитиною. Яке б нещастя — пропустити його! Он там унизу ждала на неї оказія, приреченість, романс, справді врочисте відкриття життя. Чи вчасно ще туди дійде?
З досадою запримітила, що тридцять метрів вище падала інша дівчина. Була вона красивішою від неї, у вечірньому вбранні доволі елегантного вигляду. Хто його знає як? Молодиця падала далеко швидше від неї, і таким чином за кілька хвилин випередила її й зникла внизу, не зважаючи на Мартині поклики. До гулянки вона, без сумніву, дійде швидше від неї! А, може, це все — лише обміркований план, щоб витиснути її?
Згодом вона зауважила, що падали не лише вони дві. Попри всі боки хмарочоса линули вниз різноманітні інші молодесенькі жінки з обличчями, схвильованими від лету, і весело вимахували руками, мовляв: ось ми, ми — тут, це — наша година, вітайте нас, чи ж світ — не наш?
Виходило, це було змагання. А на ній була така нікчемна одежинка, тоді як інші дівчата чванилися моделями найвизначніших кравців, а декотрі навіть загортали голі плечі в широкі шарфи з соболевого хутра. Марта, яка розпочала була політ такою довірливою до себе, стала тепер відчувати в собі зростання якогось тремтіння; може, це був лишень холод; а може й страх, тривога від думки: чи не помилилася вона — безвихідно?