Вже лягла, здавалося, глибока темрява. Вікна гаснули одне за одним, відгомони музики розріджувалися; бюра цілком спорожніли; жоден парубок вже не нахилявся з вікна з простягненими руками. Котра година була? Там унизу, вхід до будинку, який тим часом так значно виріс, що можна було розрізняти кожний найменший архітектурний деталь, був ще освітлений, але метушня автомобілів вже зовсім ущухла. Навпаки, час від часу невеликими гуртками люди виходили з воріт і віддалялися втомленим кроком. А, згодом, погасли навіть вхідні лампи.
В Марти защеміло серце. Ой, леле, на свято вчасно вже не зайде. Кинула оком вгору, і побачила верхів'я хмарочоса, наче жорстокою могутністю оповите. Настала вже майже повна пітьма. Ще де-не-де світились окремі рідкісні вікна на останніх поверхах. А над вершком звільна розливалося тьмяне сяйво світанку.
У маленькій їдальні, на двадцять восьмому поверсі, мужчина під сорок попивав ранішню каву, читаючи газету, а жінка порядкувала. Годинник на буфеті мав дев'яту годину за чверть. Раптом перед вікном мигнула тінь.
— Альберто! — гукнула жінка. — Ти бачив? Перейшла жінка.
— А як виглядала? — сказав він, не зводячи очей з газети.
— Старуха, — відповіла жінка. — Зовсім старезна така. Виглядала, наче перелякана.
— Як звично, — пробуркотів. — Попри ці наші низькі поверхи перелітають хіба лише старухи. На молодих дівчат поглядати можна тільки з п'ятсотого поверху вгору. Недарма ці квартири — такі дорогі.
— Так! Але принаймні тут, — зауважила жінка, — чути, як вони об землю розчавлюються.
— Та цим разом навіть і того не почуємо, — сказав він, прислухавшися кілька хвилин.
І, кивнувши головою, сьорбнув ковток кави.
(Крамниця містерії)
Вибірка і переклад з італійської Романа Бабовала