Діно БУДЗАТІ
МОЄ ВЛАСНЕ МІСТО
Іноді я надсилаю з цього міста відомості. Проте їх все одно недостатньо, і тому небагато хто з вас знає щось про нього. Ви, напевно, маєте уявлення про інші міста, може, й буваєте там. У цьому місті не може жити ніхто, крім мене. Саме це місто єдине, але незаперечне джерело інформації, адже воно таки існує і точні відомості про нього можу дати тільки я. Правда, дехто може запитати: а чого це мене так обходить? Якщо якась річ, хоч би яка вона була маленька, існує, то світ так чи інакше мусить визнати її існування. Отож уявіть собі це місто — велике-велике, з новими і старими кварталами, безконечними лабіринтами вулиць, пам'ятниками й руїнами, що губляться в сутінках тисячоліть, з ажурно різьбленими соборами, парками (надвечір навколишні гори кидають тінь на площі, де граються діти), місто, де кожен камінь, кожне вікно, кожна крамничка пов'язані з якимсь переживанням, спогадом, з важливою подією в житті.
Словом, як ви розумієте, все полягає в тому, щоб зуміти описати. Адже таких міст, як моє, на світі мільйони, сотні мільйонів. І найчастіше в таких міських центрах мешкає одна-однісінька людина, як і в цьому, безпосередньо моєму випадку. Але на перший погляд усе виглядає так, начебто цих міст зовсім і не існує. Можливо, тому, що ніхто про них не може розповісти докладно. А більшість людей взагалі не підозрюють, що вони — мимовільні хранителі цієї важливої таємниці. Отже, навіть і не мріють про те, щоб поділитися нею з ким-небудь. Або пишуть незграбні листи з безліччю епітетів, прочитавши які, ми дізнаємося не більше, ніж знали раніше.
Я роблю інакше/Пробачте, якщо вам здаватиметься, ніби я вихваляюся без жодної на те підстави. Інколи мені все-таки вдається передати людям послання, хай навіть туманне і невиразне, з того міста, в котре мене раз і назавжди замкнула доля. Час від часу з тих моїх послань, котрі ніколи не бувають дочитані до кінця, якесь одне змусить прислухатися до себе. І тоді люди, що їх вони зацікавили, стукають у похмуру браму мого міста, прохають, щоб я дозволив оглянути його і дав їм належні пояснення.
Але як рідко мені вдається задовольнити їх. Надто різними мовами ми розмовляємо. Кінчається тим, що ми спілкуємось за допомогою коректних усмішок і жестів. А крім того, в деякі квартали, розташовані в глибині міста і найбільш привабливі саме своєю неприступністю, я нізащо не зважуся їх завести. Мені самому не вистачає сміливості дослідити лабіринт палаців, будинків і халуп (хто знає, ангели чи демони оселилися там?).
І тому я запрошую своїх гостей відвідати звичайніші місця: муніципалітет, собор, музей Кроппі (він справді так називається) тощо. Правду кажучи, тут немає нічого цікавого. Ось чому гості залишаються невдоволені.
Серед тих допитливих людей неодмінно знайдеться якийсь бюрократ, інспектор, уповноважений, економіст або комісар. Одного разу такий інспектор звернувся до мене.
— Синьйоре, чи не могли б ви розповісти докладніше про те, як влаштовано в місті каналізаційну систему?
— Навіщо? Хіба ви відчули на вулиці сморід? — розгублено питаю я.
— Та ні. Просто мене цікавлять такі проблеми.
— Розумію, але боюсь, я вас розчарую. Очевидно, каналізаційна система існує, але я ніколи не цікавився нею.
Інспектор невдоволено хитає головою і зверхньо цідить крізь зуби:
— Так, так, а не зайве було б з'ясувати такі речі... І ще скажіть мені, будь ласка: скільки газу витрачається щорічно на душу населення?
— Ніскільки, — бовкнув я, остаточно гублячи себе в його очах.
— Як вас розуміти?
— Дуже просто, ніяким газом тут не користуються.
— Ага! — холодно кидає він і припиняє мене розпитувати.
Тоді, як правило, з'являється інтелектуальна синьйора середнього віку, котра неодмінно хоче продемонструвати свою ерудицію.
— Це місто засноване в пізній період імперії? Як цікаво чергуються пілястри! Схоже на пропілеї Трапезунда. Ви, очевидно, їх знаєте?
— Та ж... розумієте... правду кажучи...
Раптом вона помічає на старій стіні сліди замурованих арок.
— О, чарівно! — вигукує вона. — Просто неймовірно! Справді дуже рідко можна знайти так чітко окреслену свебську пов'язь на рештках явно каролінгського мурування. То скажіть, будь ласка, синьйоре, до якої епохи належить цей незвичайний пам'ятник архітектури?
— Мені здається, — відповідаю я, почуваючи себе невігласом, — що стіни дуже старі. Вони існували ще за часів мого діда, за це я можу поручитися. Але точніше — мені важко сказати...
Ще більше я боюся дівчини, яка намагається здаватися досвідченішою, ніж є Насправді. Дівчина озирається і з дивовижною спостережливістю помічає такі речі, які б я не хотів показувати людям.
— А ця вулиця, — питає вона, вказуючи на зловісний проріз між височезними будинками, де чорним ротом дихає волога, де, можливо, гніздяться злочини, — куди веде ця своєрідна мальовнича вуличка? Синьйоре, прошу, проведіть мене, я б хотіла зробити кілька фото.
Але я не можу провести її туди, в той глухий закуток, що стрімко спускається до річки, я сам боюся туди забрести і думаю, що навряд чи й зважуся коли на це. Страх, скажете ви. Можливо.
Раптом я помічаю, що сонце, ще хвилину тому — пекучо осяйне, повільно хилиться за гребінь гори. Надходить вечір, мої синьйори, і все відповідно міняється. Блідий присмерк волочиться по землі, і вологі тіні здіймаються над річкою, де похитуються і тихо видзвонюють на вітрі бляшані ліхтарі. Скоро ніч.
Моїх туристів охоплює невиразна тривога. Вони злодійкувато поглядають на годинники, крадькома перемовляються між собою — одне слово, хочуть якнайшвидше вибратися звідси. Моє місто, на жаль, невеселе, коли наближається ніч і тіні спускаються на його площі. Стороннім тоді стає тут дуже не по собі. Адже навіть я втрачаю свою колишню впевненість, навіть я відчуваю, як загрозливо і невідворотно насувається на мене темрява з хитросплетінь старих кварталів, несучи з собою щось важке і тоскне, навіть я хочу втекти звідси.
— Пізно. Шкода, але нам пора, — кажуть туристи. — Спасибі за напрочуд цікаву екскурсію.
Вони не можуть дочекатися хвилини, коли я вже зачиню за ними важку браму свого міста.