Сонце щойно піднялося над суцільною білою хмарою, що вкриває схід, і всю околицю враз залляло с покійно-радісним сяйвом. Все так чудово навколо мене, а на душі так легко й спокійно... Дорога широкою й дикою стрічкою в'ється попереду, між лугами засохлої стерні та блискучою росою трави; поде-кудиєпри дорозі стоїть похмура рокита або молода березка з дрібним клейким листям, кидаючи довгу непорушну тінь на засхлі глеюваті колії та дрібну зелену траву дороги... Одноманітний стукіт коліс та бубонців не заглушає пісень жайворонків, що в'ються над самим шляхом. Запах побитого молем сукна, пилу та якоїсь кислоти, яким одгонить од нашої брички, покривається запахом ранку, і я відчуваю в душі радісний неспокій, бажання щось зробити—ознака справжньої насолоди.
Я не встиг помолитись у заїзді; але як я не один уже раз помічав, що того дня, коли я з якихось причин забуваю виконати цей обряд, зі мною трапляється якенебудь нещастя, то я намагаюся виправити свою помилку: скидаю картуза, повертаюсь у куток брички, читаю молитви, хрещуся під курточкою так, щоб ніхто того не бачив. Але тисячі різних речей відхиляють мою увагу, і я кілька разів уряд, з неуважности, повторюю ті й самі слова молитви.
От на хідній стежці, що в'ється коло дороги, видно якісь постаті, що рухаються дуже повільно: це—прочани. Голови їм зап'яті брудними хустками, за спинами луб'яні клунки, ноги обмотані брудними подертими онучами й узуті в важкі постоли. Рівномірно розмахуючи палицями й ледве позираючи на нас, вони повільно, поважною ходою посуваються вперед одне по одному, і мене цікавлять питання: куди, чого вони йдуть? чи довго триватиме їхня подорож, і чи скоро довгі тіні, що лягають од них на дорогу, зіллються з тінню рокити, повз яку вони мають пройти? От коляска четвериком поштових коней швидко біжить назустріч. Дві секунди — й обличчя, що на відстані двох аршин привітно, цікаво дивились на нас, уже промайнули, і чимсь дивним здається, що ці обличчя не мають зі мною нічого спільного і що ніколи, може, й не побачиш їх більше.
От обіч дороги біжать двоє спітнілих лахматих коней в хомутах з зашморгнутими за шлеї посторонками, і ззаду, звісивши довгі ноги в великих чоботях по обидва боки коня, на шиї якого висить дуга й зрідка ледве чутно побрязкує дзвоником, їде молодий парубок — візник і, збивши на одне вухо пояркового бриля, тягне якусь протягливу пісню. В обличчі й позі його так багато лінивого, безжурного задоволення, що мені Здасться найбільшим щастям — бути візником, їздити поворотними кіньми й співати сумних пісень. Онде, далеко за яром, видніє на ясно-голубому небі сільська церква під зеленим дахом; онде село, червоний дах панського будинка й зелений садок. Хто живе в цьому будинку? чи є там діти, батько, мати,, вчитель? Чому б нам не поїхати до цього будинка й не познайомитись із господарями? От довга валка величезних возів, запряжених кожен трьома ситими, товстоногими кіньми, яку ми повинні оминати стороною. "Що везете?" звертається Василь до першого візника, який спустив величезні ноги з полудрабків і, помахуючи батіжком, довго пильно-безтямним поглядом стежить за нами й відповідає щось лише тоді, коли його не можна почути. "З яким крамом?" звертається Василь до другого воза, на обгороженому передку якого під новою рогожею лежить другий візник. Руса голова з червоним обличчям і рудуватою борідкою на хвилину висовується з-під рогожі, байдуже-презирливим поглядом позирає на бричку й знов ховається — і мені приходять думки, що ці візники, мабуть, не знають, хто ми такі й куди їдемо...
Години з півтори я, заглибившись у різні спостереженняє не звертаю увагу на криві цифри, позначені на стовпах. Але от сонце починає дужче пекти мені голову й спину, дорога курить більше, трикутня покришка чайниці починає дуже муляти мені, я кілька разів змінюю позу; мені робиться душно, незручно й нудно. Всю мою увагу я звертаю на верстові стовпи й цифри, показані на них; я роблю різні математичні підрахунки щодо часу, коли ми можемо приїхати до станції. "Дванадцять верстов становлять третину тридцяти шости, а до Липець сорок одна, —отже, ми проїхали одну третину й скільки?" і т. інш.
— Василю,—кажу я, коли помічаю, що він починає окунів ловити на передку,—пусти мене на передок, голубчику!—Василь погоджується. Ми міняємось місцями; він ураз починає хропти й вивертається так, що в бричці вже нікому більше місця немає; а передо мною розкривається з висоти, де я сиджу, найприємніша картина: наші четверо коней—Неручинська, Дячок, Лівий голобельний і Аптекар, що я їх вивчив кожного до найменших подробиць і відтінків.
— Чому це сьогодні Дячок на правому орчику, а не на лівому, Пилипе?—трохи несміливо питаю я.
— Дячок?
— А Неручинська зовсім не везе,—кажу я.
— Дячка не можна на ліву запрягати,—говорить Пилип, не звертаючи уваги на мою останню репліку: — не такий кінь, щоб його на лівий орчик запрягати. Ліворуч треба такого коня, щоб, одне слово, кінь був, а це не такий кінь.
І Пилип із цими словами нахиляється на правий бік і, смикаючи 4 віжками з усієї сили, починає стьобати бідолашного Дячка по хвосту й по ногах якимсь особливим способом, знизу, і, хоч Дячок старається з усієї сили й мало не перевертає всієї брички, Пилип залишає цей маневр лише тоді, коли відчуває потребу відпочити й зсунути невідомо для чого свого бриля на один бік, хоч він до цього дуже добре й міцно сидів на його голові. Я користаюся з такої щасливої хвилини й прошу Пилипа дати мені поправити. Пилип дає мені спочатку одну віжку, потім другу; нарешті, всі шість віжок і батіг переходять до моїх рук, і я цілком щасливий. Я силкуюся в усьому наслідувати Пилипа, питаю його, чи добре, але здебільшого кінчається тим, що він буває з мене незадоволений: каже, що той багато везе, а той зовсім не везе, висовує лікоть з-за моїх грудей і відбирає від мене віжки. Спека все збільшується, баранці починають надиматись, як мильні бульбашки, вище й вище, сходитись і набувають темно-сірого відтінку. У вікно карети висовується рука з пляшкою й вузликом; Василь навдивовижу спритно зіскакує 3 передка й приносить нам пиріжків із сиром та квасу.