Дитинство, хлоп'яцтво і юнацтво

Сторінка 30 з 96

Лев Толстой

Старенька два місяці страждала від своєї хвороби й терпіла муки, як справжній христіянин: не бурчала, не скаржилася, а тільки, своїм звичаєм, увесь час згадувала бога. За годину перед смертю вона з тихою радістю посповідалася, причастилася й помаслособорувалася.

Всіх домашніх вона просила простити їй ті кривди, що їх вона могла їм заподіяти, і сповідачеві своєму, отцеві Василю, доручила передати всім нам, що не знає, як дякувати нам за нашу ласку, і що просить нас пробачити їй, коли вона з дурного розуму свого образила кого небудь, але "злодійкою ніколи не була й можу сказати, що панською ниткою не поживилася)). Це було одне, що вона цінувала в собі.

Одягшись у заготовлену капоту й чепчик і спершись на подушки, вона до самого кінця не переставала розмовляти: З панотцем, згадала, що нічого не лишила на бідних, дістала десять карбованців і просила його роздати їх у парафії, потім перехристилася, лягла і востаннє зідхнула, з радісною усмішкою згадуючи ім'я боже.

Вона йшла з життя без жалю, не боялася смерти й прийняла її, як благо. Часто це говорять, але як рідко це справді буває! Наталя Савівна могла не боятись смерти через те, що вона вмирала з непохитною вірою й виконавши закон 6*ван-

гелії. Все життя її було чиста, некорислива любов і самовідданість.

Що ж! якщо її вірування могли 6 бути величніші, її життя спрямоване до більш високої мети,—хіба ця чиста душа через це менше гідна любови й здивування?

Вона зробила найкраще й найбільше діло в цьому житті— померла без жалю й страху.

її поховали, на її бажання, недалеко від каплиці, що стоїть на матусиній могилі. Зарослий кропивою та реп'яхами горбочок, під яким вона лежить, огорожено чорними штахетами, і я ніколи не забуваю з каплиці підійти до цієї огради й уклонитись до землі.

Іноді я мовчки зупиняюся між каплицею та чорною оградою. В душі моїй раптом устають тяжкі спогади. Мені приходить на думку: невже Провидіння лише для того з'єднало мене з цими двома істотами, щоб примусити мене довіку жалкувати за ними?

ХЛОП'ЯЦТВО

І. ПОДОРОЖ "НА ДОЛГИХ" *).

г) Російський вираз "на долгих" визначав: тими самими кіньми, не міняючи коней.

ЗЗнов стоять два екіпажі коло ґанку петровського будинку: один—карета, куди сідають Мімі, Катруся, Любочка, покоївка й с а м прикажчик Яків на передок: друга—бричка, де їдемо ми з Володею та нещодавно взятий з чиншу льокай Василь. Тато, що через кілька днів після нас має теж приїхати до Москви, без шапки стоїть на ґанку й хрестить вікно карети й бричку.

— Ну, Христос із вами! рушай!—Яків і кучери (ми їдемо своїми) скидають шапки й хрестяться.—Но! Но! з богом!—Ва-саг карети й бричка починають підскакувати по нерівній дорозі, і берези великої алеї одна по одній біжать повз нас. Мені аж ніяк не сумно: я звертаюся думкою не до того, що я лишаю, а до того, що чекає мене. В міру того, як ми віддаляймось від речей, зв'язаних із тяжкими спогадами, що сповнювали до того часу мою уяву, спогади ці втрачають свою силу й швидко їх замінює радісне почуття життя, повного сили, свіжости й надії.

Мало було в мене таких днів — не скажу веселих: мені ще якось соромно було веселитись,—але таких приємних, хороших, як чотири дні нашої подорожі. У мене перед очима не було зачинених дверей матусиної кімнати, повз яку я не міг пройти, не здригнувшись, ні закритого, роялю, до якого не тільки не підходили, але на який і дивились із якимось острахом, ні жалібного вбрання (всі ми були одягнені просто, по-дорожньому),

ні всіх тих речей, які, живо нагадуючи мені страшну втратує змушували мене затамовувати в собі будь-який прояв життя г щоб часом не образити чимнебудь її пам'яті. Тут, навпаки, ввесь час нові мальовничі місця й речі зупиняють і розважають мою увагу, а весняна природа навіває в душу радісні почуття задоволення теперішнім і ясної надії на майбутнє.

Рано, рано вранці немилостивий і, як завжди бувають люди на новій посаді, надто ретельний Василь стягає ліжника й запевняє, що час їхати і що все вже готове. Хоч як щулишся, лукавиш, гніваєшся, щоб хоч іще на чверть години продовжити солодкий ранковий сон, з рішучого Василевого обличчя бачиш,, що він невблаганний і ладен іще двадцять разів стягти ліжника; тоді схвилюєшся й біжиш на двір умиватись.

У сінях вже парує самовар, що його, розгорівшись як рак> розводить Митро—форейтор; на дворі вогко й туманно, ніби пара йде від запашного гною; сонечко веселим, яскравим світлом освітлює східню частину неба й солом'яні покрівлі просторих повіток навколо двору, лискучі від роси, що вкриває їх. Під ними стоять наші коні, прив'язані до жолобів, і чутп їх розмірене жування. Яканебудь лахмата Жучка, що задрімала вдосвіта на сухій купі гною, ліньки потягається і, помахуючи хвостом, дрібним бігцем простує на той бік двору.

Клопотуха-хазяйка розчиняє скрипучі ворота, виганяє задумливих корів на вулицю, де вже чути тупотіння, ревіння й мекання череди, і перемовляється словечком з сонною сусідкою. Пилип, закотивши рукава сорочки, витягає колесом цебро з глибокого колодязя, розбризкуючи світлу воду, виливає її в дубове корито, коло якого в калюжі вже хлюпощуться качки; і я радо дивлюся на виразне з широкою бородою Пилипове обличчя й на товсті жили та м'язи, що чітко визначаються на його голих могутніх руках, коли він робить якенебудь зусилля-

За перегорожею, де спала Мімі з дівчатами й через яку ми перемовлялися ввечері, чути рухання. Маруся з різними речамиє які вона спідницею намагається приховати від нашої цікавости,, частіше й частіше перебігає повз нас; нарешті, відчиняються двері, і нас кличуть пити чай.

Василь, у захваті надмірного старання, раз-у-раз вбігає до кімнати, виносить то те, то інше, підморгує нам і всяко умовляє Марію Іванівну їхати раніше. Коні запряжені й виявляють своє нетерпіння, зрідка побрязкуючи бубонцями; валізки, скрині, шкатулки й шкатулочки знов умощуються, і ми сідаємо на місця. Але щоразу в бричці ми знаходимо гору замість сидіння, так що ніяк не можна зрозуміти, як усе це було вмощене раніше і як тепер ми будемо сидіти; особливо один горіховий чайний ящик з трикутньою покришкою, що його дають нам у бричку й ставлять під мене, обурює мене. Але Василь каже, що це обімнеться, і я мушу йому вірити.