На крутому узвозі ми всі виходимо з екіпажів і іноді наввипередки біжимо до моста, а тимчасом Василь і Яків, підгаль-мувавши колеса, з обох боків руками підтримують карету, начебто вонп змогли вдержати її, коли б вона впала. Потім з дозволу Мімі, я або Володя йдемо в карету, а Любочка або Катруся сідають у бричку. Переміщення ці дуже подобаються дівчатам, бо вони цілком правильно гадають, що в бричці далеко веселіше. Іноді підчас спеки, проїжджаючи гаєм, ми відстаємо від карети, рвемо зелені гілки й улаштовуємо в бричці альтанку. Рухома альтанка щодуху наздоганяє карету, і Любочка дуже пронизливо пищить при цьому, чого вона не забуває робити при кожній нагоді, коли їй щось подобається.
Але от і село, де ми будемо обідати й відпочивати. От уже запахло селом—димом, дьогтем, бубликами, почулися звуки гомону, людської ходи й колес; бубонці вже не так дзвенять, як у чистому полі, і з обох боків біжать хати під соломою, з різь-бованими тесовими ґанками й маленькими вікнами з червоними й зеленими віконницями, з яких подекуди визирає обличчя цікавої баби. От селянські хлопчики й дівчата в саміх сорочечках: вирячивши очі й розчепіривши руки, нерухомо стоять вони
на одному місці або, швидко дрібочучи в куряві босими ноженятами, незважаючи на загрозливі жести Пилипа, біжать за екіпажами й силкуються злізти на чемодани, прив'язані ззаду. От і рудуваті двірники з обох боків підбігають до екіпажів і принадливими словами та жестами один перед одним намагаються заманити проїжджих. Тпрру! ворота риплять, орчики чіпляються за стовпи, і ми в'їжджаймо в двір. Чотири години відпочинку й волі!
II. ГРОЗА
Сонце йшло до заходу і скісним гарячим промінням нестерпуче пекло мені шию й щоки; не можна було доторкнутись до розпечених країв брички; густа курява здіймалася з шляху й сповнювала повітря. Не було хоч би легесенького вітреця, що відносив би її. Поперед нас, на однаковому віддаленні, рівномірно похитувався високий, укритий пилом васаг карети з ва-жами, з-за якого видно було іноді батіг, що ним помахував кучер, його бриль і картуз Якова. Я не знав, куди подітись: ні чорне від пилу Володине обличчя, що дрімав поруч мене, ні рухи Пилипової спини, ні довга тінь від нашої брички, що під косим кутом бігла за нами, не могли розважити мене. Всю свою увагу звертав я на верстові стовпи, що я їх помічав здалека, і на хмари, раніше розсипані по небу, що, набувши зловісного чорного кольору, тепер збиралися в одну велику темну хмару. Зрідка гуркотів далекий грім. Це найдужче збільшувало мою нетерплячку приїхати швидче до постоялого двору. Гроза навівала на мене неймовірно важке почуття смутку й страху.
До найближчого села було ще верстов із десять, а велика темносиня хмара, що бозна де взялася, швидко посувалася до нас, хоч вітру й не було ніякого. Сонце, ще не сховане за хмарами, яскраво осяває її хмурну постать і сірі смуги, що йдуть від неї до самого обрію. Подекуди далеко спалахує блискавка й чути легенький гук, що ступнево посилюється й переходить у переривчатий гуркіт, який охоплює ввесь небосхил. Василь устає З передка й піднімає будку; кучери одягають сіряки й щоразу, як ударить грім, скидають шапки й хрестяться; коні нащулюють вуха, роздувають ніздрі, ніби принюхуючись до свіжого повітря, що йде від хмари, яка наближається, і бричка швидче котиться курним шляхом. Мені робиться моторошно, і я відчуваю, як кров швидче обертається в моїх жилах. Але от передові хмари вже починають закривати сонце; от воно виглянуло востаннє, осяяло страшно-похмуру сторону обрію й сховалося. Все навкруги відразу змінюється й набуває зловісного характеру. От затримтів осиковий гай; листочки робляться якогось білокаламутного кольору, який яскраво вирізняється на фіалковому тлі хмари, шелестять і крутяться; верховіття великих берез починає розхитуватись і пучки сухої трави летять через дорогу. Щури й білогруді ластівки, ніби бажаючи зупинити нас, ширяють навколо брички й пролітають під самими грудьми коней; галки з розтріпаними крилами якось боком літають по вітру; краї шкіряного фартука, що ним ми застібну-лися, починають підніматися, пропускаючи до нас подуви вогкого вітру, і, розмахуючись, битись об бричку. Блискавка спалахує наче в самій бричці, сліпить очі й на одну мить осяває сіре сукно, галон і Володину постать, що прищулилася в кутку. І зараз же над самою головою лунає величний гуркіт, який, наче піднімаючись чимраз вище й вище, ширше й ширше, величезною спіральною лінією, поступово посилюється й переходить в оглушливий тріск, що мимоволі змушує тримтіти й стримувати дихання. Гнів бояшй! як багато поезії в цій простонародній думці!
Колеса крутяться швидче й швидче; я дивлюсь на спини Василя й Пилипа, який нетерпляче смикає віжки, і помічаю, що вони бояться. Бричка хутко біясить з гори й грюкотить по дощаному мосту; я боюсь поворухнутись і кожну мить чекаю для всіх нас загибелі.
Тпру! одірвався орчик, і на містку, незважаючи на безнастанний оглушливий гуркіт, ми мусимо зупинитись.
Притулившись головою до краю брички, — а дух мені забиває й завмирає серце, — я безнадійно стежу за рухами товстих чорних пальців Пилипа, що поволі зашморгує петлю й вирівнює посторонки, штовхаючи орчикового коня і долонею ч і пужалном.
Тривожні почуття смутку й страху збільшувалися в мені разом із тим, як дужчала гроза, але коли прийшла велична хвилина німої тиші, яка буває звичайно перед щонайсильнішим вибухом грози, то почуття ці зросли до такої міри, що коли б продовжити це становище на чверть години, я певен, що вмер би, перехвилювавшись. Під цей самий час з-під мосту раптом виходить у самісінькій брудній подраній сорочці якась людська істота з брезклим, безтямним обличчям, нічим не прикритою обстриженою головою, що ввесь час хитається, з кривими без-м'язовими ногами і з якимсь червоним, лискучим киктем замість руки, що він його суне просто в бричку.
Толстой—8.
113
— Б-а-тень-ко! вбо-го-му Хри-ста ра-ди, — звучить болізний голос, і старець за кожним словом хреститься й кланяються в пояс.
Не можу висловити почуття холодного жаху, що охопив мою душу в ту мить. Волосся заворушилося на моїй голові, а очі з безтямним страхом уп'ялися в старця.