— І виходить — "крик у глухім околі", — сказав Тарас, дещо з нею незгодний.
Це було крилате слівце, пущене в обіг недавно.
— Ну, я з цим незгодна! — рішучо заперечила Неля. — Якби справді був глухий окіл, то ми б не стояли оце на вулиці й не говорили про це, і так само багато інших людей, що може розумніше й всебічніше підходять. Не набивалося б на ці диспути стільки людей, не було б стільки різних точок зору. Який же це глухий окіл? Що Микитчук нахабно забирається на трибуну і провіщає, які він має останні осяги з діямату, то це ще не все. Крилаті думки Хвильового не виняток, про це свідчить той резонанс, що вони мають.. І щодо Европи... Чому ми повинні навколішки падати перед Европою, коли ми самі — Европа?.. І місцем розташування, і традиціями, й способом думання...
— Але ж ти не заперечиш, що отакі Микитчуки збивають молодь з пантелику, роблять задуху в літературі своєю зниженою невігласною критикою...
— Це так, але ж мусить бути якийсь розчин. Адже ж і інші літературні епохи мали свій початок, сам Микола Костевич не раз замилувано говорить про ті ручайки хутірської, провінціяльної поезії, які передували великій літературі... Я гадаю, що мусить бути масовий інтерес, той рух, який робить Пилипенко, а тоді вже в цім розчині будуть вироблятися смаки...
Тарас із цим згоден, але він стільки терпить від цього!.. А хіба Неля ні?
І так вони стояли й сперечалися, аж згадали, що треба йти додому. Так вони прогризали ті хащі, що розросталися навколо них. І Тарас був певний, що Неля не має до нього жалю, бо він був такий, як вона хотіла...
III.
Втім, не завжди так було.
Від недавнього часу Неля ударилася в хандру. Вона вже не хотіла з Тарасом здибатися, вона охолола до літератури й знову навернулася до своєї біології. Хібащо, на гукусі її побачиш. Вона ставала щораз більшою песимісткою.
Чи може вона й досі тужить за Карлом Моором? Його й досі нема і напевно не буде вже. Чи може її так уже вразив той лист, якого вони гуртом ухвалили прочитати?
Тепер гурт порідшав, бо Борис Микитчук знайшов собі якусь "непачку" і, оженившись, пішов жити до її "папи і мами", — як це докладно вивідали Кузьма й Дем'ян. "Непачка" була одна з тих, етерних панночок із шляроч-ками, кудельками, пікантними капелюшками, що сиділи у інституті поруч із "учителями" й "незаможниками", але з ними не зливалися ніколи.
— Та ви всі її знаєте! Софа Краковер, ота, що мало не вилетіла з інституту ще на основному курсі, бо дочка великого мануфактуриста.
— А, ота, що таку чалму собі нав'язувала?
— Ну, тепер уже Борис гарантований, що ніхто йому не пришиє українського націоналізму! — заспокоївся Кузьма.
Ідея розкрити Серафимового листа належить Аяксам.
Вони вже давно вертіли в руках цього листа й хотіли його конфіскувати.
Отже, підкріпившись морально й правово одноголосною ухвалою, — вони раз урочисто роздерли чужого листа. Звідти випав блакитний листочок, дрібно списаний.
— Якась Тося! — значущо скричав Дем'ян, подивившись на підпис.
— Від дівчини, їйбогу!
— Та читай уголос!
— "Любий і жорстокий!" — почав був Дем'ян. — Ого!
— Без реплік!
— "Любий і жорстокий!
Смійся з мене, смійся! Я тобі пишу.
Сиджу біля вікна, електрики не свічу, світить місяць і я й так бачу, що маю написати, вогненними словами воно горить у мені.
Світить місяць, тепла ніч, я чую як там унизу під тополями сміються й цілуються, — а я сама! Чому ти мене не хочеш знати? Чому я сиджу й ридаю, коли все, все в цю ніч тішиться щастям?
Любий і жорстокий! Наша любов подібна до сватання журавля й чаплі. Скільки раз ти сватався, — я не хотіла, скільки раз я сваталася, — ти був жорстокий. І я тобі все те прощаю, бо так і треба було мені за мої примхи.
Тепер же не прощаю! Та хвилина, як ми стояли вдвох коло вікна удосвіта, а сонце золотило верхівки тополь, а в світі стояла до болю щаслива й містична пауза, — та хвилина ніколи не забудеться.. Вона примушує мене ось зараз скласти всю мою гординю й писати тобі, клятий і любий.
Бо я не можу збагнути,, — чому? Чому ти така загадка? Чому ти ввійшов непроханий у моє життя, став владно ногою на моє серце, — й втонув у невідомість. Не хочу думати, що ти боявся суперництва. Того дурноватого Ваню я навмисне держала, — для тебе, — як уже хочеш знати... Та ти й так знаєш, не потрібно тобі розказувати. Я його більше ніколи не кликала з собою на жодні вечори, але й тебе ніколи більш не бачила.
Де ти дівся? І чому саме тоді, коли ти мені сказав про своє кохання, а я тобі?
Якщо ти кохаєш мене, — чому ти зник? Якщо не кохаєш, — чому не сказав і зник? Знай! Я тобі цього не прощаю!
Тося."
Хто настроєний пореготатися? Нема нікого. Всі переглядаються, засоромлені, що влізли в чиюсь душу. Якась Тося! Хто ж знав, що у Серафима є якась Тося? Якась трагічна дівчина оплакує своє кохання. А де Карло Моор? Чому він справді зник, знявся і навіть не запитає, чи є до нього від кого листи?
І от приблизно з того часу Неля так змінилася. А Тарас бачив це і не підходив ближче. Вона сумує за іншим? Хай!
IV.
Борис Микитчук не помирився і в "Гарті". Невситиме честолюбство його, зрештою, знайшло свою поживу. Він вирішив сам організувати собі групу.
Він виступив на чолі групи комсомольців із деклярацією, що організується комсомольська літературна організація "Молодняк". "Молодняк" виступав проти всіх і всяких буржуазних "ізмів", як би вони не вуалювалися. " Молодняк* оголошував боротьбу всяким націоналістичним тенденціям у літературі, проголошував єдиним своїм героєм робітника і завод, чи шахту.
І тут Тарас, перечитуючи деклярацію, не зовсім розумів. То виходить, що для "Молодняка" не досить революцій-ности не тільки "Плугу", але й "Гарту"?
Бував Тарас і на творчих зборах "Молодняка". Там не визнавали в літературному творові таких понять, як волошки, зорі, кохання... Все це були ремінісценції буржуазної поетики, за виразом Бориса, — "мелкобуржуазная от-рижка". Борис часто застосовував російських виразів, — і не тому, що їх не було в українській лексиці, а тому, що його власна мова була убога. Не знає слова "ремиґання", чи " гикавка*, ще й лізе в проводирі!
Звичайно, як би він був членом гукуса, то напевно навчився б говорити чистіше, але він перший пустив поголоску, що в гукусі позбиралися самі буржуазні націоналісти й на гукусівців починали дивитися косо.