Нащо цей фільварок, коли в ньому розпинали дядину Марію?
Оце й є куркульство.
Ні, яке ж це куркульство? Що стоять будівлі? А як вони самі злидні, раби своїх будівель. Де ж тут куркульство?
Тарас губився. Він не міг прийняти цього. Нехай це багатство згорить, коли воно так калічить людську психіку! Може колись дядько Никодим також був такий тонкий гуморист, як Панько, з таким самим нахилом до глибокого, вдумливого зазирання "в корінь*? І може Панько згодом став би, як дядько Никодим?
Хвалити Бога, революція вже не допустить. Хвалити Бога, вже розгромлено ідею збагачування, кожний, навпаки, гордий тим, що він бідний. Вже не тяжітиме над молодим поколінням ця темна пристрасть...
Тарас майже не слухав Доньчиних скарг, так його стрясла причина дядининої смерти. Весь світ знов почав здаватися йому в іншому перекрої.
— Ні, правду каже Фіма, — треба все це старе, трухляве, звиродніле рознести, змести з лиця землі. Хіба хто ним задоволений? Може його мама була задоволена, може вона не хотіла іншого, кращого? А, скажімо, й тато?
Теж усе життя про щось краще мріяв і їм, дітям, стелив дорогу до цього кращого. Вони не винні, вони не знали, яке воно, те краще.
Молоде покоління вже знає, бачить у імлі недалеке прийдешнє. Там не буде цих свинств, у яких живуть їх батьки. Тарас не бажатиме більш, ніж потрібно для його щоденної потреби, а потреби ці будуть філософсько мінімальні, без рабства у речей.
Донька притихла. Говорив Тарас Хотів виговоритися.
— А хіба в мами були великі потреби? — запитав Панько, що все мовчав. їх у них не було ніяких... Може одна — працювати...
І так вони говорили усю ніч. Голубіший дух дядини Марії витав над ними, будив несподівані яскраві думки.
А Тарас же йшов на хутір, щоб позабавлятися з приводу "новомодніх хволюш". Про них не згадано було й словом.
12. БОЇ
І.
Він собі сидів у Дрижиполі й нічого не знав. А тимчасом у великому світі греміли події, бряжчала в битвах зброя, лунали бойові кличі.
Ах, як він відстав, як відстав!
Приїхавши восени до міста, Тарас розгубився, шукав точку опертя, щоб зорієнтуватися в пишно розбуялому літературному світі. Поки він там хворів, ходив по хуторах та по сільських виставах, тут життя не стояло.
З'явилося багато нових імен, регулярно відбувалися вечірки "Плугу" й "Гарту", було два вечори дискусії про Европу й просвіту, в яку, між іншими світилами, устряв і наш Борис Микитчук.
Він мав нахабство виступити проти їхнього професора ІНО, невичерпного колодязя цитат і знань, Миколи Ко-стевича. Всі страшенно обурювалися цим, висміювали Бориса на всіх перехрестях, але Микитчук з притаманною йому упертістю, після першого виступу на дискусійному вечорі, де він ганебно провалився із своїм учнівським багажем, другого ж дня заніс до редакції статтю... і диво! Ту статтю Липовецький прийняв і негайно надрукував.
Це було тим більше давно, що Микитчук був на ножах із Липовецьким. Борис не помирився в "Плузі" за те, що йому весь час давали по носі, вбивали його намагання висунутися найвище за всіх, запосісти місце Танцюри, місце присяжного критика. Він перейшов до "Гарту" й перетягнув із собою ще деяких, між іншими, Волинця й Побережця.
І ще не ясно було Тарасові в цих темних хащах дискусії, в яку він нагло впав, мов муха в мед, — чи Липовецький підтримує "папашу", проти якого, власне, й спрямований був похід Миколи Костевича та його однодумців?
Здавалось би так, а отже ні! Так принаймні, відчував Тарас:
Европа, чи просвіта? Вчитися світової літаратури й мови, чи не вчитися? Сприймати європейську культуру, чи відгороджуватися?
Ну, це вже!., прости Господи... Хто каже, що ні? Ясно, які можуть бути дві думки, про що сперечатися?
Або ще нісенітніше: графоманство, чи висока кваліфікація, здобута наполегливою працею?
А отже, сперечалися, писали сотні статтей, дотинали веселими й образливими дотепами одні одних, засипали наліпками: переверзіянщина, воронщина і ще щось таке... Щ слова та ще якісь рогаті раппи, напостовці, форсоци, пролітфронти, — набирали значення страшної лайки. "Нова Генерація" ставала "новою деґенерацією", Полторацький — Полторадурацьким...
Ішов бій за початківця, за нього, Тараса.
Хоч Микитчук був таким самим початківцем, він, із властивим йому нахабством, натягнув машкару поважного метра й говорив задавачно, чванно про корисну утилітарну функцію пролетарського мистецтва й літератури, як знаряддя розвитку суспільної думки. Він втягнув у свою мову силу чужоземних слів, думаючи прикрити ними своє убоз-ство. Тарас скоро не захотів читати отакого нагромадження, як "моністичний стиль, як єдність ідеологічної художньої творчої методи та оформлення...*
Це так було далеко від тої втіхи, яку давало Тарасові мистецтво! Зовсім не треба бути начиненим незрозумілими слівцями, щоб його відчувати.
Душа його ненавиділа сірість і нудоту звичайносте, по-всякденности. Абсолютно не терпіла трафарету, повторно-сти. Жадала чудного, казкового.
Власне, в кожній душі це закладено, але в його — гіпертрофічно. В чудесному світі книжки він напивався, мов у цілющому джерелі, й тамував згагу до чуда. Книжка для нього сама вже була чудом, бо вона часто показувала той самий світ, що й він бачив, але через якісь несподівані призми. І що більше чуда, індивідуальної неповторності! було в книжці, тієї невловимої ароматичнонти, то більше розкошувала душа.
Так змалку навчився він розпізнавати талановиті книжки від сміття, що лежить у друкованих рядках. Якщо книжка заводить у інший світ, — вона хороша.
І з нього досить було цього критерію. Щодалі, він усе більше не хотів читати возів задрукованого паперу, повного цих нікчемних, смішних, словесних боїв.
Його поривала геніяльна стихійність і неутерта логіка блискучих памфлетів отого буревійного Хвильового з крилатими бровами. Хвильовий умів заводити в інший, фантастичний світ; Хвильовий бачив його по-своему і несамовито сміливо рушив у бій проти піґмеїв, що навратилися залити все довкола, а самі не вміли нічого іншого, як малпувати московські зразки. Геть від товстозадої міщанки, задри-панки-Москви, — чи може бути коротше й різкіше?
Хвильовий ударив на сполох на всю Україну, а в їх місті, як вірний, непомильний дзвін, озвався їх унікальний, неповторний, енциклопедичний Микола Костевич.