Фіма аж грав очима, слухаючи захоплені розповіді Тарасові про літературні побоєвища та про надзвичайно широкі можливості стати письменником. Він про все докладно випитував Тараса, а Тарас, який досі щось скупо про це буркав, у нападі телячого захвату розписував усе, як тільки міг. •
— Ну, коли я досі нічого не вирішував, — сказав позавчора ввечорі Фіма, — то сьогодні вирішено й підписано. Восени зустрінемося з тобою в інституті... Може я на робфак попаду, ейсих, це неважливо, але я...
Він хотів сказати, що доб'ється, коли й його ім'я, розмножене в тисячах примірників, буде красуватися на папері, — але... Навіщо, щоб хтось знав про твої думки?
За три дні Фіма раптово зібрався й раптово виїхав.
III.
Добре, що Тарас іде тепер сам, дихає запашним степовим повітрям, дивиться на марева, на це мерехтливе повітря над хлібами і думає, що собі хоче.
Він, наприклад, може думати на зовсім абстрактні теми, уточнювати різницю між настроєм, почуттям та емоцією, — яке кому діло? Чому треба часом сказати " почуття*, часом "емоція", а часом "настрій"?..
Полові лани хвилями мінилися під зливами сонячного тепла й світла, пронизуючого все, небо було сьогодні таке синє, що здавалося, аж видко зорі, спеку проганяли леготи, наповнені м'якопянкими ароматами розквітлого літа, обрії наче наблизилися й розширилися водночас, така прозорість панувала всюди, — якась симфонія світла, дозрівання, квітування. Ось у цьому є настрій, себто гама почувань, що забирають людину, підносять її, розчиняють і напувають своєю силою.
І це ще не ївсе. Тарас знає вже безпричинну "телячу" радість-екстазу, знає й радість думки, коли вона грає, й міниться, і летить нестримно, — чи то не є також емоція?
А сьогодні на тлі симфонії сяючого літнього дня він просто мрійливий, — сьогодні він дуже, дуже любить Нелю. І це не настрій, не поодинока емоція, не почуття, це щось більше. В цій екстазі, всепочутті є ще самовідречення.
Хоч Неля тепер далеко, він бачить її голівку, її пушисте, рівно підстрижене золотаве волосся, що пишним німбом обрамляє чисте чоло й різьблений профіль, з ледве наміченою лінією переходу чола в ніс. Коли вона стріпує голівкою, волосся те також усе разом стріпується, неначе воно — важке золото. І це так гарно!
Нелині сині очі то там, то сям визирають Тарасові з-над хвилястих ланів задуманими волошками. Він так її любить! Але він ніколи не зміниться до неї, як був її щирим товаришем, таким і зостанеться.
І він у цьому самовідреченні, такому гармонізуючому настроєві цього багатого літнього дня, не почуває щемлячих болів, лише радість великої любови. Що ж, Неля пише, — "не хочу, щоб ти змінився", — він буде такий, як вона хоче, їх взаємини ніколи не зміняться.
Скільки раз думав він над її листом і ніколи його так не зрозумів, як сьогодні. І коли досі він не знав, як йому повестися, то сьогодні ішов радісний, мрійливий, сильний.
Як же назвати це настроєм, коли воно визначає його життьову поведінку на довгі майбутні роки?
Вже тепер напише до неї. Бо він ще їй не відповів по суті...
IV.
Перед самим хутором, коло недобудованої залізничої будки, Тараса пройняло легке хвилювання. Як то приймуть? Може вже забулася дитяча дружба, оті несонні ночі в клуні на сіні, з хихотінням і юнацьким філософуванням їх великої громади братів і сестер. Може холодом повіє від зустрічі?
І справді! Ніхто не вийшов його зустрічати, — це щось небувале. Навіть собака не ґавка^в. Що за знак?
Підійшов до дверей Тарас, — двері були замкнені. Нікого дома нема.
Де ж вони могли бути? На полі?
Ні! Поле стоїть тихе, самотнє. В яру серед верб не чути ніякого голосу, ніяка хустина не біліє поміж коноплями. Лише на ставочку плавають каченята.
Тиша.
І саме сонце здалось самотнім на цім покинутім, замкненім хуторі. Стоять вишні з червоним жаром ягід, — і вони самотні.
Сум.
Сум і тиша.
А як же весело тут було колись! Як ще недавно вирувало життя!
Кожен куточок тут таїв спогад про якусь витівку, про якусь сміховинку. Всі вони були однолітками, з різницею на рік-два вгору, або вниз. їх сміхи та хіхи перемежалися із глибокими, задушевними настроєвими розмовами. Таких у середовищі Сарґолів ніколи не почуєш. Порівнюючи з Осташенками ті Сарґоли, батькові родичі, здавалися грубо витесаними, мужицькими, а бабине Киріїне покоління — себелюбним і хитрим.
Справжні куркулі, особливо дядько Микита.
Осташенки тяглися до витонченої душевної досконалосте, як до сонця рослина, вона віяла в усьому, в поглибленому підході до кожного явища, без заздрости й зловтіхи у вдумливому його розгляданні, в їх поведінці гордовитої бідности, в їх гордій правдивості, в їх безкомпромісній чесності. "Не можу взяти, де не поклав", — такий їх девіз.
Ця духова охайність і чистота проявлялася в намаганні оточити себе красою.
Тарас обійшов обидва садки, — старий і новий, — походив у тіні черешень і грецьких оріхів, яблунь і слив, поблукав серед запущених аґрусових кущів, пішов поза старою клунею, над ровом, де розрослися вишні, обдивився, як хазяїн, нові, міцні, криті черепицею стайні, нову клуню, возовню... Постояв перед хатою, подивився на гармонійне сполучення сивої цинкованої бляхи та червоних мальв попід вікнами...
І все це зроблено трудовими зусиллями одної сім'ї, яка ніколи не наймала для свого господарства жодного наймита, ані наймички... Яка протилежність до хутора на Троянах!
Тарас вирішив чекати. Хтось таки навинеться, не може ж бути, щоб нікого не було. І де дядина Марія? Може її замкнули?
А може повезли до лікаря?
Він зазирав у вікна, вдесяте обійшов круг усіх будівель хутора. Можна подумати, що тут неабиякий поміщик живе, таке все тут солідне, капітальне.
Але Тарас добре знав, яка ціна цього заможного вигляду. Старий Никодим не дозволяв найменших втрат на щоденний ужиток, не визнавав навіть мила. Весь прибуток з господарства він вкладав у ці пишні та красні будівлі.
Це була його пристрасть, якій він присвятив усе життя своє, рабом якої став ще замолоду.
Борони Боже, найняти когось навіть у гарячу пору. Все повинне зроблене бути самотужки, хібащо восени машина помолотить. І на їжу скупо було, — яйця, масло, кури, гуси, індики, вівці, — все йшло на дрижипільський ярмарок, все збивалося в копійку.