— Он, які фартикули приставляють, — показала доброзичливо-глузливо Наталка на сгіортовців, що витягалися на кільцях, на драбинках, перекидалися через штанґи... — І де вони такої моди набрали?
Вистава ще не починалася.
Вже й смеркало, а дівчата все кружляли польки та краков'яка, вже було пов^о <на подвір'ї, але початком вистави ще й не пахло. Тарас цього не помічав, за розмовами з Наталкою. Та ще прийшла Хросина з чоловіком вчителем, ще й Настася, — вони мали про що говорити. А Фіма жорстоко нудьгував.
Квитки почали продавати, як уже смеркло.
— Чого ж так пізно? — питав Фіма.
— Пізно? — дивувався Хросинин чоловік. — Ще ж тільки смеркло!
— А їйбо, вдосвіта приходять мої хлопці, — напівгордо, напівскаржливо ствердила й Наталка.
Тарас із Фімою покупили квитки — найдорожчі, по двадцять копійок. Вони, власне, зробили почин. Ніхто ще не брав.
Чорнобрива дівчина-касирка поскаржилася:
— Але наша публіка! Звикли дурно ходити, то ніяк не хотять квитків брати. Ждуть, поки почнеться...
Вже десь одбігли й Хросину з чоловіком, і Настасю. Хросина співала в хорі, Настася була головною артисткою, а Хросинин чоловік, Матвій, — заслуженим гримуваль-ником. Наталчина ж мова все жибоніла й жибоніла, як вічний ручай.
Вона згадувала матір, згадувала всіх родичів, пригадувала таке, чого Тарас зроду не знав. Виявляється, Наталка його колись гляділа, коли був немовлям.
— Дядина Одарка раненько йдуть, бувало, в поле жати, а тебе й Оксану, на мене кидають... Клопоту було з тією Оксаною! Не зоглядишся, а вже біла її голівка лазить у поросі на вулиці та кізяки збирає. Оксана, кажуть, викапана баба Ганна.
Тимчасом, вже й у залю дозволено зайти. Сідають, хто де бачить, все так, щоб ближче до музик. Розсувають лави, стільці, розсувають завісу на сцені й всюди танцюють.
— Них йому, як душно! — каже Наталка. — Піду додому, нима таких, як я, старих.
І починає знов про Христиних дочок говорити.
— Вони ж, як ті чорні воли, роблят! І що вони бачать? Город, поле, заводські буряки... І то, щоб жити в Дрижиполі коло школи, — а жодної не послати вчитися?
У тітки Христі було семеро дочок, дві вже заміжні, найменша, Ганя, — ще дрібний підліток. Але всі вони були неписьменні. Ба навіть хлопці тітчині не хотіли ходити до школи більше, як один-два роки.
— А що я, попом буду? — оглушали вони найсильнішим у світі аргументом Наталку, чи дядька Меркурія, як ті до них чіплялися.
Що вже казати про дівчат?
— То нима такої завиденції, — жибоніла Наталка, — щоб дівчат учити. Али ж щоб хоч трохи грамоти! Так пугано, коли не вмієш і розписатися!
Це Наталка вже про себе. І вона була неписьменна.
Фіма уважно роздивлявся на плякати, і якісь пишні банти з кольорового паперу, розвішані по стінах сельбуду. Може він думав: "1 чого я сюди прителіпав? Спав би досі або книжку почитав. Що тут цікавого?" А може...
Він з нудьгою поглядав на свого годинника на руці, але коли зустрічалися поглядами із всюдисущим летючим Ладьком, іронічно всміхався. Мовляв, — нічого, я не нудьгую, дуже все цікаво, алеж коли вже почнеться вистава?
— А покійні мама геть би всіх нас учили, якби було звідки, — згадувала Наталка. І заплакала. — От вони любили науку! Бувало, покійний Павло...
Перед очима Тарасовими встав незабутній образ тітчин. Якесь весілля... Чи не Катерина заміж ішла? І тітка Мокрина посеред хати танцює з полумисками над головою. Сама собі співає: "Оце ж тії чоботи...* її добродушне, розумом і іронією освітлене енерґійне лице з широким чолом, мов створене для цього ритуалу. Полумисок б'ється один об другий, падають черепки на землю, а тітка Мокрина й не помічає цього. їй усе веселіше й веселіше стає. Ох, і любила ж вона дотримувати тонкощів численних і найчисленніших звичаїв!
— В нас тато були тако собі, аби в хаті, а ми за чим не є, — все до мами, все до мами! Всіх нас вони ставили на ноги, — жибоніла Наталка. — Якби не той тиф, і досі жили б.
Тітка Мокрина померла так само славно, як і прожила.
Вона гойно все роздаровувала щедрою рукою, як у неї що було. І себе так само віддала. Відступала петлюрівська армія, зостався в неї у хаті хворий на тиф вояка, літами якраз такий, як був Павло. І тітка Мокрина, як ніжна мати, його виходила, вирятувала, з усією щедротою своєї душі. Хлопець видужав і пішов, а тітка Мокрина заразилася від нього й несподівано для всіх, у розквіті сил, померла.
Це було цілком в її дусі. Недарма її називали Гайнохою. її муляло завжди, коли щось у неї є, а в других нема. Це була якась пристрасть — роздавати все, що має, широкою рукою.
Тарас із Наталкою не помічають, що вже починає в залі заводитися на початок. Наталка розповідає, як виривала саможертвенно тітка Мокрина невідомого юнака з пазурів смерти.
— А жаль їм було його дуже! — сама собі відповідала Наталка, чи може на безмовне Тарасове запитання.
Кругом них зсувалися вже лави, розміщалися, хто як собі хоче.
Вікна обліплені безквитковими глядачами. Вже одинадцята година.
Ладько здіймає з-під стіни лямпу й починає перевіряти квитки. Він; стоїчно пролазить через безліч ніг, бо лави з економії місця щільно зсунуті, й каже до білявого, чубатого парубчака:
— Твоє місце ззаду. Виходь звідси!
— А як я не хочу!
— Кажу, виходь!
Парубчак вперся, ніяк не хоче йти, бо що ж тоді буде з його гонором?
— Бо зараз приведу виконавця, — суворо попереджає Ладько. — Тут місця сільради...
Парубійко з великою неохотою встає й ушивається.
Другий контролер, молодий хлопчина, має клопіт з дівчиною, що сіла на вікні. Розпорядчик вживає й умовлянь і погроз — нічого не помагає. Дівчина купила квитка за п'ять копійок і вважає своїм невід'ємним правом сидіти на вікні.
Попри всі свої повноваження, розпорядчик безсилий її зігнати.
— Зараз піду спитаю, що робити з такими!
За хвилину він виходить на сцену й оголошує:
— Новий приказ вийшов: як хто не хоче на своє місце, то віддай квитка і геть із тіятру... щоб тут тебе й не смерділо...
— А гроші за квитка? — зухвало опоминається дівчина з вікна.
— А гроші хай пропадають, як нема добром!
Цей останній арґумент, нарешті, вплинув і дівчина з жалем наважується покинути обрану позицію.