— А ти не уявляєш собі, — перебив його раптом Фіма, — ти не уявляєш собі, скільки правди в твоїх словах і для мене! Адже Україна не тільки твоя батьківщина, — також і моя^ Що для мене якийсь там Ієрусалим, Палестина? Аравійські пустелі? Коли я їх ніколи не бачив. Я зріс на Україні, її інтереси також і мої, я з дитинства говорю, як селюк, українською мовою, нарівні із своєю... Я не менше за тебе люблю українську пісню, — то чому ж я не маю права брати участи в побудові її майбутнього, її щастя?
"Хіба її можна не любити?" — думає Тарас, слухаючи ці слова, поринаючи поглядом у хвилясті безмежжя...
— А часник... Під часником я розумію все старе, середньовічне, реакційне. Все це — на злом!
— О! Правда! — зрадів Тарас.
— Я хочу бачити цю нашу Україну, твою й мою, — не такою, як вона є, — буржуазною й куркульською, із смітниковим гетто, з куркульськими хуторами, — соціялістич-ною. Не націоналістичною, а в складі сім'ї народів з однаковими правами...
— І обов'язками...
— Все здорове, міцне, життьове мусить жити, — захопився Фіма. — Трухляве хай гине без жалю! Здорове й мужнє є те, що переступить свої й чужі забобони та жаль за минулим...
Тарас приймав і це. Так мусить думати революціонер. А Фіма говорив далі:
— Я вірю, що парості молодого покоління, не обтяже-ного багажем минувшини, проб'ють собі дорогу. І єдиний шлях до цього — школа комунізму, комсомол.
Так, це правда. Можливо, дідів їхніх розділяла зненависть, визискування й погроми, а от вони, — молоде покоління, — сидять на насипу серед пахущого зілля й говорять про милу Україну.
— До речі, — недбало згадує тут Фіма. — Чи ти вже говорив про мене Дмитрові?
Мова йшла про рекомендацію. Фіма просив Тараса "про-вернути" цю справу в Степанського. Він і сам звертався вже, але Дмитро сказав, що треба ще Фімі виявити себе.
Хоч Тарас здибався вечорами із Дмитром дуже часто, бо в Дрижиполі інакше й не можна, але Дмитро не давався якось на серйозну розмову. Він все жартував. Тараса ж кілька раз питав:
— Коли візьмеш рекомендацію? Він хотів дати нову, кращу.
— Ще візьму, — туманно казав Тарас. Він усе зволікав, хоч Дмитро не раз виразно казав, щоб прийшов.
— Ну, що вона тобі завадить? — дивувався Фіма. — Чи вона в тебе їсти проситиме? Візьми — на всякий випадок. Може коли пригодиться...
— Це було б нечесно... — туманно відповідав Тарас, встаючи перший з насипу, відчуваючи вже того клятого чортика знов.
В розмові і дружбі з Фімою той чортик часто вискакував в образі незначної деталі. От говорять вони так, як сьогодні, "по душам", відчувається одна думка, одне горіння, одні почуття... Говорять вони про новітню людину, про місто-село, про нову мораль і щиру працю... І от від одного такого повороту, як оце сьогодні, все розліталося в пух і прах, натомість приходив фальш, незадоволення другом і розбиті думки. Тарас хотів сказати, що досить з нього й тих тортур душевних, які він несе в собі заради вузу" оцей хрест КНС...
Але Фімі це казати було недоречно.
— "Чесно", "нечесно"! — перекривляв його Фіма. — Старомодні, давно стоптані моралі! Треба виводити з погляду: корисно, чи шкідливо це пролетаріятові. Корисно? Ну, і амба!
І що Фіма тепер виразно насідався, щоб Тарас поговорив про нього із Дмитром, той чортик знов усе між ними розбив. Десь поділися ширяння в піднебессі мрій. Жарко стало йти...
— Ти просто пасивіст! — обізлився Фіма. — Знай, що само до тебе нічого не прийде, поки ти не притягнеш до себе за вуха.
Звичайно, Фіма мав рацію! Тарас пасивіст і неповороткий мрійник. А пасивності нема місця в ровонародженому світі. Це гасло йому вже й у інституті вуха просвердлило. На кожному кроці висіли плякати: "Перша якість пролетарського студента — активність!".
— Чи в розуміння більшовицької активности включається розпихання собі ліктями дороги? Обіди< АРА, стипендія, кубуч...
— Конче! Як хочеш вчитися, то мусиш добре попрацювати ліктями. І молодець той, хто зуміє це зробити...
Вже видно було Марійку. З долини виверталося село, воно засіло у балці, а над ним тільки церква несла вгору свої зелені круглі бані.
Вони входили в "червоне село".
10. "ЧЕРВОНЕ СЕЛО"
І.
Тарасові нетерпеливилося.
Йому швидше хотілося побачити, як Мокринині діти здійснюють тітчин іскристий, чудесний талант до життя, ішли вони до найстаршої дочки її Наталки, що з її сином, Ладьком, разом ходили до школи, — він і Фіма.
Він уже й забув, де її хата, але так ішов навмання й дійшов.
їх, звичайно, не сподівалися... Наталка, вже літня жінка, захвилювалася, як то буває в таких випадках. Вона не знала, як краще прийняти гостей, де їх найпочесніше всадовити. Хлопцям хотілося посидіти на подвір'ї, встеленому зеленим шпоришем, а Наталка тягнула їх тільки до хати. Погодилися на тому, що винесла з хати дзиґлика та ослона.
Ладька не було вдома.
— Біжи за Ладьком, — загадувала розгублена Наталка меншому синові, дванадцятилітньому Василькові.
— Поскоч у льох, внеси гладущика, там під стіною, — загадувала другому, Максимцьові.
— Я побіжу, вишень нарву, — поривалася сама.
— Та не клопочіться так, — спиняв її Тарас. — Ми й самі, здорові, підемо та наїмося. Де ж це Ладько?
— Де ж? у тіятрах!.. Сьогодні ж неділя, вистава в нас. Зразу видно, що "Червоне село".
— Атож, щотижня! — устряв найменший, Кирилко.
— Та й чого так рано починається, — здивувався Тарас. — Я думаю, ще нема й четвертої години.
— О! Та він же там за якогось старшого, — здивовано відповіла Наталка.
Так, наче хлопці повинні були це знати.
Гонець, видно, скоро домчав до Ладька з надзвичайною естафетою, бо не встигла Наталка посадовити гостей за стіл, як у хату прожогом влетів Ладько.
Посипалися вигуки здивовання, непідробленої радости, розпитування, — тисячі ознак щирої зустрічі. Тарас відчув те саме почуття заколисуючої теплої купівлі, що так до сліз вразило його в перші дні приїзду до Дрижиполя. Фіма ж широко посміхався й прикладався до сметани й велетенських пиріжків із вишнями.
Наталка більше вела розмову з Тарасом, Ладько з Фі-мою. Ладько — високий, майже сформований парубійко, зрадів, що є кому показати свої багатства. Показував того радіоприймача, що сам сконструював, фотоапарати, одного й другого, патефона, велисопеда, правда, трохи ушкодженого, але все ж... Вони так захопилися оглядинами цього всього добра, що аж через годину Ладько стукнув себе по лобі: