Так що ж, він більше свій, чи більше чужий?
Тарас не знав. Он ті, кого йому треба вважати своїм табором, і не поцікавилися, як він помирав у лікарні. Може й померла десь якась кузка, — кому до того діло? А ці, — клясово-чужі, — розшукали його, огріли, оживили, клопочуться, пестять...
Ні, є більше, ніж оті грубі форми суспільних взаємин, що в них втискають нас...
Тарас — пролетарський студент. Мама його — куркулька, неписьменна баба. Але чого це вони з півслова розуміють одне одного?
— А справді, мамо, нащо були вам ці хати? — допитується вже которий раз Тарас, бо все йому хочеться й не зважується докорити їм за ту кривду, яку вчинили вони дітям своїм куркульством.
— Одна тільки слава, що хати! Як купували, то завжди в боргах сиділи. Та за Оксану щомісяця платили... Та цю ставили... Ніколи в кишені копійки не було... Працювали, запобігали, а прийшов якийсь чорт нетруджений і забрав...
— А чи не однаково, — з ними чи без них, коли нестатки?
— Я знаю? — задумалась мама. — Така була тоді мода. Всі за чимось гналися, один поперед другого. Той хоче багато, а той ще більше. Та й мусіла людина не відставати. А як на мене, то й непотрібне воно все було.
Мама зовсім, як Тарас, думає.
Власне, вона все життя не думала інакше" але чи її тут воля?
— Але така заведенція тоді була: одні робили, то мали, а хто не придбав нічого, то прогуляв гарно життя. Думалося — дітям краще зробити, а зробили гірше. Тепер ви — куркульські діти! Он Федька викинули із школи...
Ой, як Тарас на собі відчуває тягар цього слова! І як повернеться язик, щоб їм ще докорити?
От і не треба ніякої вищої школи, ніякої політграмоти, і не перешкодив мамин куркульський соціяльний стан так легко погодитися з Тарасом. Нема ніякої стіни нерозуміння між ними. Мама все швидко сприймала й розуміла.
Так що ж, — він більше свій, чи більш чужий тут?
VII.
З тапчана підняв Тараса лист. Писала Неля. ^Добридень, любий Тарасе!
Насамперед, цікавить мене, чи ти ще живеш? Може я пишу на той світ?
Не гнівайся на мій жартівливий тон. Хоч ти й думаєш, що я непоправна оптимістка, але я дуже добре знаю той стан душі, в якому пишуться такі безпросвітні листи. Я сама вже не раз умирала й воскресала. Чи ти повіриш, Тарасе? Я вже раз труїлася. На мене часом нападає такий песимізм, що я не хочу жити.
З твоєї дописки я бачу, що ти захворів і сидиш тепер коло мами, тому я впевнена, що мій жартівливий початок листа тебе не образить.
Але без жартів приймай моє звернення "любий". У мене інакше не виходить, як думаю про тебе, хоч твоє признання було для мене несподіванкою. Мені здається, що наші почування — як листи, вкладені в поплутані адресами конверти.
І саме тому, що твоє признання прийшло після мого, воно мені звучить особливо мило, зворушливо й гарно. Ти мені не став дальший, як тоді, коли ми говорили про С, а може навпаки. Отже, чи я тебе люблю?
Ні, бо якби не той щемляче-солодкий біль, що вплівся в мою душу ось відколи, якби не туга за С, то я б сказала: так. Ти є щось інше, — з тобою легко, невимушено, вільно. Чи ти не знаєш чому я боялася до С. сказати слово? Чому я зв'язана при ньому й заворожена?
Отже, Тарасе, я б не хотіла, щоб ти від мене відкинувся тепер, щоб твоє ставлення до мене змінилося в якийсь бік. Бо ми б тоді не мали таких гарних взаємин, як тепер, коли я можу з щирим серцем написати тобі: любий Тарасе!
Відпиши мені за твоє здоров'я, бо коли не відпишеш, то я буду каятися за першу фразу мого листа.
Вітає тебе Килина, ми вже тепер краще працюємо, ніж у "куркульки-смердихи". За місяць ми вже думаємо вертати назад до міста. А ти?
Щиро вітаю тебе. Твоя вірна товаришка
Н е л я".
Тарас відписав їй, як вона просила. Докладно описав своє ледарське життя на тапчані, гідному стоїка, і ні слова не згадав про те, яке враження відпечаталося в нього на душі її листом.
Проте, лист цей вернув його до життя, протверезив якось, наче старшим зробив.
Йому ясно. Неля не має такого самого містичного, божевільного й невисловленого почуття до нього, що задурманює, як трунок...
8. НАД РІЧКОЮ ТОРЧ
І.
— Вже клигаєш?
Тітка Христя перестріла Тараса на одному з роздоріж села Дрижиполя. Він ішов униз з горба, а вона здому до містечка, що спиналося на пагорбку, оточене довкола селом.
— Куди дибаєш? На город?
— Еге...
— А мамка там?
— Геть усі там!
"Геть усі" означало — "вся сім'ям крім батька, який незнати коли вже на городі й був.
— А я оце йду на покупку... Зараз і назад. Це коли б Голяна навинулася... то й ми прийдемо, поможемо.
Тарас "подибав" далі.
Він наче вперше бачив це село, так його все дивувало. Горбкувате, вигинчасте, з ярками, проваллями, безконечними зеленими берегами у вербах... Кожен шлях у селі неминуче приводив до роздоріжжя на три шляхи, з якимось вигонцем посередині. Ніде нема нічого рівного, все оцей схвильований пейзаж, куди не кинеш оком.
Містечко, власне, стоїть на горбі, на розвилках між двома стародавніми ріками, а тепер зарослими вербами берегами. Зелені яри й городи, що сповзають до ярків, становлять різкий контраст до голого містечкового гетто, без жодної деревини.
В ярах між верболозами жибонять джерельця, струмки. Тільки весною в ці стародавні річища прибуває вода й вона впадає в ту річечку, що відділює Дрижиполе від Городищ.
До цієї річечки й прилягає їх город. Ось промине Тарас Ще два трикутники, "з трьома дорогами різно", все забираючи праворуч, і увійде просто в те подвір'я, де народився він, народився батько, тітка Христя, дід Яриней. Чи ще й досі на клуні той чорногуз гніздо мостить?
Дивне хвилювання охоплює Тараса. Дивне, бо по-новому встає перед ним предковічна стара бальківщина. Батько його тікав від неї, шукав чогось іншого, кращого. І він, мабуть, тікав би, а тепер, вернувшись, усе обновлено, учуднено бачить.
Він наче прийшов із ХШ-го століття сюди, щоб подивитися, як же виглядає місто Торчеськ тепер у ХХ-му столітті. Його духовим очам являється те місто там нагорі, по той бік річки Торч, величаве, увінчане верхами церков, із княжими гридницями на шпилі. Чомусь любив ці місця сімсот років тому князь Мстислав Удатний. Чи може тут у нього які діти були нешлюбні? Не раз боронив він Торчеськ від половців і від заздрісних князів суздальських.