— О, ще й до прикладу! — не витерпів Никодим.
Всі почали знову кихкотіти. І сам Меркурій почав сміятися, хоч не знав доладу, чого це так усім тут весело. Цих Осташенків він бачив на людях — такі тихі та сором'язливі, пісні. Завжди знічуються. Диви, не думав, що така весела в них хата. І він сміявся, показуючи міцні, рідкі зуби.
—А, щоб тобі та бодай тобі! — аж сльози навернулися в очах у мами від сміху.
А таїові хоч би що! Сидять, мов не вони, розпитують, — де, коли, як, якої докладно масти щез лошак?
— Чи ж може так далеко забігти лоша від Троянів аж сюди до нас?
— Бо де вже тільки не шукав... Оце й до вас зайшов, може чули, що хтось знайшов...
Знову всі у сміх!
— Обрік вам грає... — подивився на них докірливо тато. — Дайте-но хлопцеві черв'яка заморити!
Меркурій був не від того, щоб "черв'яка заморити", або, як ще казали, "коня попасти". Як поставили йому миску з варениками, а другу із сметаною, то він геть чисто забув за лоша.
Може й справді лошати шука^? Хоч воно з усякого погляду дивно. Де Сарґолів хутір, а де Осташенків?
Ніколи в житті Меркурій не був тут, не приятелював так дуже з Осташенковими хлопцями, а це... Такий друг і приятель... Йому слід би йти вже собі, далі шукати свого лошати, а він отягається. Постойкує, щось розказує, ще хочеться йому в садку посидіти, черешень попоїсти. Чи не Наталка тут причиною?
Та ні ж бо! Наталка чи не старша за нього на рік-два, — він ще паршук, жаба зелена проти неї. Правдиве Сарґолове дурило...
— Ну, а тепер скажу, чого я прийшов до вас, — таємничо пробубонів своїм басом Меркурій, коли хлопці опинилися в садку під крислатою черешнею, обт^женою бурштиновими, стиглими ягодами. — Кличте-но Дарочку. Я знайшов її черевика!
— Та бре! Не може бути! — аж підскочив Никодим.
— Ото, не може бути! — з досадою бубонить Меркурій, стримуючи неслухняну посмішку. — Як це не може бути, коли воно вже є!
— Та ні, я хотів сказати... — виправдувався Никодим. — Де, як? Ми ж усе чисто обшарили...
— Так ви шарили! Катай за Дарочкою. Але Маніло вже й сам катнув.
— Черевика знайшли! — крикнув він не своїм голосом через вікно.
Добре, що самі дівчата порали в хаті, мама десь забарилися на дворі.
Дарочка саме мила ложки. Так і випав її з рук полумисок.
— Де? Де ж він?
— Катай за мною! В садку!
Біжить Дарочка поперед Маніла, аж ніг не чує під собою.
Але яке розчарування! Під черешнею нічогісінько нема, навіть і хлопці десь щезли. "Дурять!" — думає Дарочка. "Дурить Меркурій!* — думає Маніло.
Дарочка дивиться з невимовним докором на Маніла, вії тремтять, вона може й заплаче зараз.
І в цю хвилину під ноги їй з черешні падає черевик.
— Це добра робота! — бубонить із черешні Меркуріїв голос. — Щоб на черешні черевики росли!
— О, диви! То може Дароччин? — обзивається з другої гіляки Никодим. — Справді!
Вони злазять із черешні, а Дарочка тішиться черевиком, їй навіть у цю хвилину не здається дивним, що на черешні черевики ростуть. Кудлатий Гуйджасало теж був підскочив до черевика, але вона йому не дала, до грудей притисла.
Проте, відразу ж Дарочка зів'яла.
— Та це ж не лівий, це правий!
— А ти якого згубила?
— Лівого! Це не мій черевик...
Хлопці запитливо дивилися на Меркурія. Чого це він голову морочить? Чи ж справді це — знайдена пара до Дароччиного черевика?
Меркурій ніяково вихрить свого їжачка. Тепер йом> незручно лізти на черешню, хоч може там росте ще й лівий черевик. От, досада! Забути, що саме лівого, а не правого черевика бракувало. Мар'янка Ференцева скільки наказувала, — "лівоґо, лівого!".
Дарочка й сама собі не вірила. Може й справді вона забула? Може й справді лівий черевик у неї, тільки правого загубила?
Метнулася прожогом за своїм одинаком, а хлопці зажадали від Меркурія пояснень.
— Хлопці! — таємничо сказав Меркурій і вийняв десь зза пазухи ще одного черевика. — Тут є й лівий, бо я забув, якого бракує, то взяв обидва...
— То це не Дароччин? — в один голос скричали вражені братове.
— Та... ні... — зам'явся Меркурій. — Це мої... себ-то... моєї сестри, Антосі...
— Ну, а вона ж... як?
— Вона?
Меркурій не поспішався розповідати про ті складні сплетіння долі, що привели його з черевиками на Осташен-ків хутір. Він ворушив їжачка й сміявся, показуючи рідкі зуби.
— Тихо... Пс-с... Дарочка...
Дарочка несла свого черевика, а попереду неї біг рудий Гуйджасало. Дарочка притулила свого до того, знайденого. І... диво дивнеє! Це таки був лівий, не правий, як їй щойно здавалося.
— Чого ж ти казала, що правий, як же ж лівий? — докоряв їй Меркурій вже не стримуючи посмішки. — От, дурна коза!
— Еге... — заперечила Дарочка, не маючи часу на іншу відповідь. Вона взулася вже, їй треба було відчути на ногах обидва черевики. — І де ти його знайшов?
— Отут, у рову, — невинно пробубонів Меркурій. — Шукав лошати, а знайшов...
Коли придивляється, придивляється Дарочка, — і знов зів'яла.
— Це не мій!
Троє хлопців мовчки дивляться один на одного.
— Не мій! Мій не так заходжений, і глянцу більше, і... Корок тут не так скривлений...
— Ану, дай я прикладу одий до одного, — щукав порятунку Меркурій.
Приклали. Точ-у-точ однаковісінькі, тільки ж не пара.
— Бери, дурна, та мовчи, — умовляв Меркурій. — Знаєш приказку: "Дають — бери, б'ють — тікай!"
— Ні, не возьму!
— Чом?
— А що я мамі скажу?
— От мені лихо! — схрестив на грудях руки Меркурій 1 добру хвилину дивився зчудовано на Дарочку. — Я ще таких не бачив. А навіщо ж тепер мамі що розказувати?
і
Ні, це не вкладається в Дароччиній голові. Щоб щось від матері затаїти? Як не можна мамі сказати, то це якийсь гріх?
І щодалі, то байдужіший ставав їй той чужий черевик. Ніякої радости з нього, бо це не той, якого згубила. Хоч яка довірлива Дарочка, а вже побачила, що тут її нащось дурять, хотять підкинути якогось чужого черевика. Неправдивого. І ця неправда, що їй була така огидна, ставила стіну між її одиноким черевиком та тим чужим...
Даремно умовляв її Меркурій при мовчазному співчутті братів, мовляв, це ж тільки мертва річ, шкіра. Байка, на чиїй нозі вона буде. Це, — ну, правду сказати, — Антосині черевики, з яких вона давно виросла й давно їх не носить.