Тата Тарасикового вона поважає якраз за те, з чого смі; еться мама. За те, що він любить книжки, плаче над ними, збирає їх. Вона й Христя неписьненні, і Меркурій здається їм високовченою людиною. Мокрина, як і' Меркурій, всіх дітей посилає до школи, а Христя все скаржиться, що її хлопці не хотять доходити другого року. "А що я, попом
буду?" —
На цій скрині, межи кожухами, не раз і засинає Тарасик. Тоді мама переносить його до другої кімнати на велике дерев'яне ліжко, де вже сплять Оксана й Галя. Під спів "Видно шляхи полтавськії*... чи "Ой, гіля, гіля, гусоньки на став"..., що наче з-під землі доноситься до нього, засинає Тарасик і в дрімоті йому стає так сумно-солодко за чимось... Чого ще не було... Чи може, — що не буде його ніколи?
— Чом не пішли за мене заміж? — не раз уже чує такі чудні докори то від Антона, то від Петра, татових давніх приятелів.
Ьш уже не раз чує їх, знає, що обоє вони сватали маму а мама не захотіли піти. І Тарасик думав: шкода, що мама не пішли за Антона, було б куди краще, якои татом його був лнтін. Жив ои Тарасик на хуторі коло ліска, талр левада й ставок близько. Кругом поле, кругом гарно, а не так, як тут, серед жидівського смітника, — ні деревини, самий бур'ян попід хатою росте.
Але він зразу одумується: то може він тоді був би не він? Може його й зовеш би не було? Б, з цим важко звикнутися! Як це так, щоб його, Тарасика, не було?!
Як по-правді, то він найбільше хотів би, щоб Петро був його татом. Він має русяві вуса, звішені донизу, і безжурні, блакитні очі. Так смішно лається. "А, бодай ви з носом були!* "А, бодай тебе курка 'лапою вбрикнула!* А тато тільки вдають доброго й веселого.
Тато недобрі!
Вони всю роботу спихають на маму, а як за що візьмуться, то зараз на всіх кричать і штурхають — б'ються... Це тільки з чужими вони такі привітні, а з мамою рідко, хібащо на великі свята. Хіба раз виганяли маму з дому:
— То як я недобрий, іди собі шукай кращого! Іди собі до Петра...
— Дурний піп, дурна його й молитва!
— Геть зараз, забирайся, щоб я тебе не бачив!
— Та й куди?
— Куди хоч!
— Та й як я піду? З чим?
— А що ти мені принесла?
— То я в тебе нічого не заробила?
Тарасик раз кинувся на тата бити його за те, що він маму з дому виганяв. Бо при чому тут Петро Пелех? Він же рідко коли буває в них а мама до нього ніколи й не обзиваються. Все чогось наче на нього сердяться.
І хоч Тарасик дуже боїться тата, але коли тато так уже несправедливо присікуються, то він забуває за все і заступається за маму.
От уже мама — ніколи нікого й пальцем не торкнуть. Вони ніколи не кричать, але так прегарно просять, шо пе можна не послухати.
— Оксанко, піди-но в льох, набери відро картоплі, я тебе прошу.
— Ай, не хочу!
— Піди, піди!
Оксанка, ота обіясниця, уперто не хоче йти.
— Ну, то ти піди, Тарасику!
І Тарасик іде робить усе, що мама загадують.
Але тато! Як почнуть гарикати та докоряти, то хоч би й була охота послухати їх, так відпаде. Вони зараз вуха крутять, на коліна ставлять у кутку, ще й качалку дають держати піднесеними догори руками, щоб зболіли. Особливо діставалося Оксанці після кожних її походеньок.
А скупі! Борони Боже десь щось пролляти, або розсипати з ложки цукру: як заглядать, то накричать і наб'ють мов там незнати яка шкода вчинилася.
— Дармоїди, лежні! На вас роби, а ви тільки переводити вмієте! Чого ти їх так розпустила?
Знов мама винні! Все, що не зробиться — мама винні!
— Тільки й знаєте, — їсти та спати! Де ви набралися на мою голову?
Ну, це вже переходить усяку міру! "Де вони набралися?" Так, наче вони винні, що "набралися" на світі. Хіба Тарасика хто питав, чи він хоче жити на світі, чи ні?
І так несправедливість за несправедливістю.
Та й кажуть на дід^і "Ґандура", як самі вони — добрі ґандура. І за що їх так люблять усі?
Ніколи між татом і дітьми не було тих сердечних дружніх стосунків, що з мамою. Тата боялися, а з мамою можна посміятися, поговорити про все, мама все щось розкажуть, а часом і на тата разом з ними посміхнутися можуть:
— Вже наш батько шапку насунув, сопілку в кишеню... Десь повіявся на оказію...
Або:
— Подивись на батька, — поштовхне часом Тарасика, — Бачиш, як приплакує?
Тато сидять, щось читають і сльози їм капають з очей... О, коло книжки то вони завжди плачуть!.. І як їм, то можна читати, а як побачить його за книжкою, то зараз:
— О, вже книжечка!
Ця "книжечка" увірилась Тарасикові з найменших літ. Самі ж вони винні, що послали його так рано до школи.
Правда, він усім докучав, щоб розказували йому казки, але ж як купили йому читанку "Родное слово", то він докучати перестав. Там уже було багато тих казок... поки то в школі дійшли до третьої казки, то він уже всі перечитав.
Відтоді він невситимо поглинав усі книжки, що траплялися йому. З батькових, з купованих, із шкільної бібліотеки. Як їв. Як вставав, як лягав спати, як із школи приходив, як щось заставляли робити, — за книжкою світу не бачив.
Навіть мама сердилася.
— Знов книжечка? І не надокучать тобі ці книжки?
— Попалю всі книжки, бо вже більше терпіти не можна...
— За книжкою не мае часу й наїстися, не можна його догарикатися!
Що вже не робили. Ховали від нього книжку. Лаяли. Гарикали. Але нічого не допомагало.
То не диво мамі, мама читати не вміють, але тато! Вони ж самі коло книжки завжди приплакують.
От які то несправедливості бувають на світі!
Чи Тарасик винний, що мас невситиму жадобу до читання, що в книжці е другий світ, — кращий, цікавіший, ніж те життя, яке він щодня бачить у цьому задрипаному містечку та в щодня однаковій їх хаті. Все це навколишнє він знає, все це остогидло, надокучило йому. Як же відмовитися від інших світів?
І хіба не ввіриться, коли день-у-день чуєш цей приспів:
— Пошли Тарасика. Де він сховався?
— А де ж! Он, книжечку читає!
— О, вже знов книжечка в руках! А, щоб вона тобі згоріла.
Від цього гарикання "книжечка" ставала тільки смашні-ша. Вона ж була заборонена.
VII.
Та в такі дні, як сьогодні, Тарасикові не читалося.
Він любив цей розгул бесіди, де цікаве перепліталося з дрібницями, розумне з наївним, смішне із страшним. Крім того, його посилали то туди, то сюди.