Дівчина ображено замовкла.
її духовний зір бачив світ по-своєму. Хоч розмовник її переважно мовчав, вона вгадувала в ньому щось більше за співчуття, — однодумність. Вже одне те, що її поривало говорити до цього мовчазного похмурого чоловіка з густими чорними бровами, які навіть у цій пітьмі вирізнялися на його обличчі, говорили за щось. Такий був у них колись учитель...
А він така папуга, як усі!
Тарас не почував у собі великих сил до словесного герцю, а від останніх її слів уста його склалися в терпку посмішку. На його шкурі виписана оця схоластика політграмоти.
— Бачите... і я так думаю, як ви, але спитав вас, щоб перевірити себе. Усю мою рідню, далеку й близьку, багатших і бідніших, розмело по всьому світі. Може це в мені невиправданий жаль говорить?..
Дівчина похопилася.
— Тільки ви не подумайте часом, що я — якась реакціонерка! Я хочу тільки знати, чого нас хтось нацьковує одних на одних, а водночас, під вивіскою соціялістичних формул, запроваджується жорстоке чуже панування. Але без соція-лізму не можу я жити, мені його треба, як води. Або хай як хоче зветься, аби тільки був новий лад життя... а не якась обмана... І щоб той новий лад був зроблений нашими, українськими руками.
Так, всі вони без нового ладу не можуть бути. І він, і Оксана, що згинається під тягарем двох служб, не має коли собі їсти зварити. І мама. Для маминої вдачі мусів бути новий лад. А так... Ця дійсність насправді фашистська — під бре-хливимц гаслами. Бо він, споконвічний володар цієї землі, гине, а господарює й висмоктує її — завойовник, колонізатор. Тарас стоїть жебраком, — під їдальнею АРА, під дверима редакцій, — а...
— ...я — син цієї землі, вона насичена потом і кров'ю моїх дідів та прадідів, — мов до себе кінчав він уголос думку, почату без слів. — А не мав куди взяти маму і ми допустили, щоб вона вмерла...
— Ваша мама? — вражено перепитала дівчина.—Давно?
— Учора поховав. Дівчина зашелестіла:
— То в вас таке горе, а я лізу до вас із своєю балаканиною? Простіть мене, простіть! Я'до вас тому так, що ви такий суворий, такий твердий стояли.
"Твердий"... Від цих невмілих щирих слів співчуття Тарасові покотилися сльози. Він ще не плакав досі, а в цю хвилину зробилося йому так шкода себе, маминого змарнованого віку свого... Всіх їх...
Сльози втрати, пекучого жалю, що вже не побачить більше матері, жалю до когось, — зринули, так довго закипаючі в ньому. Він стояв, ридав і приказував:
— Як маю бути парією, то краще ворогом!
Не звертав уваги на дівчину, яка не тямила, ідо сталося.
— Не плачте, не треба плакати, я вам щось скажу, >— жибоніла вона. — Ви не сердьтеся, що я вас папугою назвала, то я не вас... а тих, що присипляють Україну і хотять її, окраденую, збудити. Я знаю, Україна переживає великі зрушення, я розумію, що, як і у всіх економічно розвинених країнах світу, в ній мусять бути й революційні злами, і перебудови, й нові відносини, — але так брутально усе з коренем ламати?.. Та нічого, Україна все те перебуде...
Тарас майже не слухав, він сприймав усе через туман своєї туги. А дівчина жибоніла:
— Нічого, й за Володимира ми те саме пережили, коли нам силою накинули щось нове, чуже. А от ми пережили, перемололи, нове увібрали, а суть наша лишилася незмінною. Які були прегарні звичаї, такі й тепер. Володимирова віра мусіла до них пристосовуватися, а зелені свята, коляда, маковій, купайло, обжинки, гаївки все одно...
— Моя матір, — крізь туман своєї туги казав Тарас, — моя мама донесла до мене святість вогню...
Дівчина раділа, що Тарас уже вертався до життя. Вона не перестаючи, говорила, чи то від внутрішньої потреби, чи щоб відтягти Тарасові думки, його розрадити.
— Ми повсякденно відтворюємо релігію наших предків. Прадавня релігія вогню... А хіба весілля не такий самий релігійний обряд? А хто його в силі вивести? Я що літа на селі...
Тарас слухав її, заспокоювався, він із стратосфери вертався в людську земну атмосферу з теплом, із дружнім співчуттям, із хвилюванням. З цією дівчиною споріднювали його пристрасть і запал думки. Дівчина навіть почала розпитувати його про мамину релігію вогню. Вона це мусить знати, бо... Вона жадібно слухала й ширшали її зіниці. Вони любили одне, вони звучали.
І так безупинно впадали з одної теми в другу, охоплені радістю поділеної думки. Говорили про минуле, а вимальовувалися обриси майбутньої України. Сталін не знає ще сам, яку могутню зброю вклав він у руки селянина-колгоспника разом із індустріялізацією степу. Вона обернеться проти фа-шистів-загарбників — усяких, — відкритих і завуальованих під облудну систему. Гаразд, на руїнах старого зродиться нове, — але таки українське. Хочемо бути всі вільними козаками, а панів-загарбників не хочемо!
І тоді люди дивуватимуться, чому колись людині стільки речей було потрібно, чому людина стала рабом речей і для цього поневолювала собі подібних... Як тепер, розкопуючи інші епохи, не знаємо призначення деяких речей, так і колись будуть...
А може навпаки, — дійде до того, що майбутні люди дивуватимуться, як це можна вважати <за рівноправних інших людей, іншого стану. Адже ж дивно тепер було б вважати коня чи вола повноправними з нами створіннями, а колись же то були боги й побратими людські...
Несамовитий літ думок поривав їх обох, світанок застав їх у несказано блаженній екстазі, бо ще не зустрічав він і не зустрічала вона, щоб так хвилювало їх одне й те ж...
VI.
Сходило сонце.
Вони не помітили, як минула ніч. їх єднало вже те переговорене, а ще більше — недоговорене.
До кінця розтала Тарасова замкненість у блаженстві поділеної думки. Після того, як розповів він про материну смерть і свої провини перед нею, стало йому безмірно легше.
Світ став неозорний, несходимий від того, що така щира, велика душа розкрилася перед ним. Він був уже не самотній. Безсмертя України і мами, — у цьому об'єднуючому їх усіх світовідчуванні, гамі думок, стремлінь, почуттів, гону до майбутнього. Тарас і ця дівчина, — те, що й мама, цвіт цих полів і чорнозему.
Сходило сонце, вони говорили про Україну, про її невга-дані шляхи розвою. Перед ними бігли неозори степів і лісів, перелісків, в дівчини сяяли щасливо очі.