Так, на ювілей Шевченка Балалаєвський "подработал" десять тисяч, — зробивши лідстрочники з "Кобзаря" на жидівську мову, а також частину 'переклавши. Ну, та він ніколи не пасе задніх, не так, як цщіі тюхтії, що довідалися, коли вже все було розібране.
II.
Безконечне недоїдання створило глибоку анемію, байдужість до себе. Тарас повинен би піти вже за сторожа, як уготовано куркулям. Але якась дивна впертість закипала в ньому. Ні, він своєї повісті не покине! Або виконає свою місію, або згине тут, а не відступить! Украли п'єсу, — дідько з нею, вона однак не відбиває справжнього жорстокого життя. Він не хоче вже до неї признаватися, він за неї, по правді, соромиться. Він написав і пише інше.
Цим борисам і фімам тільки того й треба, щоб ми не йшли в ідеологічні ділянки, особливо ж, найважливішу — слова. Тим більше мусимо ствердити себе — і саме в слові. Якою тільки ціною?
Він відчував навколо себе велике мовчання, а в ньому власні думки, ніким не підбурювані, звучали щораз голосніше, ясніше. Та Левітова філософія йому не підходить, — сидіти тихо, читати, жувати, виконувати фізіологічні потреби і вважати це за велике щастя.
Так несила. Хоч він, по-їхньому, й пасеїст, — потреба бурхливого життя нуртувала в ньому й виливалася в бунтівливі думки, такі неспівзвучні нікому. Чому не може мати він права на відмінну індивідуальність, нехай тричі дивацьку? Чому іповинен пнутися до масово закраяного стандарту?
Він повинен був би так само розштовхувати кулаками, як всі вони, відпихати другого, не гребувати шляхами й засобами, — от тоді був би він "свой парень на все сто". Як жг не розштовхувати, то десь у шпару пролазити. І так, і так, — гидко, і так, і так, — знівечити животворче ядро найінтим-нішої частини свого "я", стати зламаним стеблом.
І за це уперте обстоювання невеличкого, — права на погорду, на огиду до невластивих душевній структурі методів, — по ньому топчуться. Чи то не топтання по Тарасові, що в українській літературі хазяюють зайди, а він там не має місця?
Навіть оте цькування, оті газетні статті й погромницькі промови, що зарябіли один час шроти нього, були меншим лихом, ніж оце цілковите забуття. Хай краще лають, аби не мовчали!
Він мусить звучати. За життя як не зазвучить, — по смерті й потім. Йому друкуватися треба, як сонця. Ну, і як сполучити ствердження індивідуальних прав із правом участи в радянській літературі?
Останньою краплею, що виповнила його назріваючу рішучість присилувати себе, були зустрічі й розмови, одна слідом за другою.
Спочатку з тією ультралояльною Смеречинською. Вона вже встигла випустити три книжки й тепер, на вулиці перестрівши його, протеґуючо-доброзичливо питала:
— Чому вас не видно ніде? Щось пишете?
Тарас на це питання ніколи нікому, навіть Левітові, не відповідає. Це його царська примха у своїх невід'ємних володіннях — ні слова не проронити про те, що не знайшло довершення.
— Чи щось друкуєте? — влазливо допитується Смере-чинська.
— Ні, моя ліва нога не хоче! — жартома відговорюється Тарас.
Що їй розказувати?
Поки була сенсація з пляґіятом, і він був "модний", і він був у центрі життя. Тепер навіть Смеречинська протеґуючо говорить з ним, отаке він став ніщо.
— Шкода! Ви непогано починали й так відступаєте.
— Не я відступаю, а мене "відступають"... Моє ім'я одіозне, як бачите...
— Ну, це вже ви... занадто згущаєте барви. Ви не ображайтеся, як вам раз-два повернуть. Скільки раз мені повертають, Боже мій! Хвороблива амбіція нам, далебі, ні до чого! Он мені мешкання не дали, хтось пустив про мене плітку, що я попівна, — та й то я не падаю духом. Як ми так будемо перейматися амбіцією, то нас зовсім затруть і випруть усякі Балалаєвські. Треба за себе боротись!
— Себто, розштовхувати, давити інших? Чи принижуватися?
— Ні, чому? Це активність, наполегливість. Треба по-більшовицькому успіх за вуха тягнути, а не чекати, поки він сам до тебе прийде... Не можна бути таким несучасним... Ну, виступіть десь прилюдно із самокритикою, чи що...
Присоромила так, приговорила і подала руку.
— До побачення! — всміхнулась вона. — Раджу вам амбіцію перетворити на настирливість. А пасивність на активність...
Що вона хотіла цим сказати? Чи вже й їй допікають.Ба-лалаєвські?
Сама вона може й "літературна мокриця", як обізвав її той самий, закоханий у ній, Криничка, але дружнє, може й значніше, ніж здається, слово її овіяло Тараса.
Не пройшов він і кілька кроків, як Сміянець йому перестрівся. Диво, він зачепив його сам, але чомусь перейшов на "ви".
З тими самими словами:
— Чому нічого не друкуєте? — іпитався Грицько, тепер дуже подібний на куркулика, — куций, товстенький, з само-задоволеною посмішкою. Грицькова пересічність особливо виступала тепер, коли він скинув, нарешті, своє улюблене військове вбрання.
— От, питання! — буркнув Тарас. — Та й як, коли не друкують?
— Треба перебудуватися...
Це модне слівце пурхало тепер скрізь. Так само, як Смеречинська, й Сміянець радить бути активнішим, боротися за себе, по-більшовицькому брати справу в лоб.
— Що це значить, — брати оправу в лоб? — перепитав Тарас.
— Треба добиватися!
— Так, як Загайгора чи Микитчук?
— Хоч би!
— За вовчим законом?
Тарас не розумів, чому вони називають це більшовицьким методом життя. Та це просто безпардонно-нахабниць-кий... фашистський.
— От, написали б якусь новелю ліро ударництво і соцзма-гання... — навчає далі Гриць.
— Самозадоволено списати з газетної шпальти? Ну, я так не можу...
— То як не можете, — пішли б на якусь корисну роботу, — звисока каже Гриць, переконуючись, що Тарас ніколи не перебудується й не засвоїть більшовицької тактики.
Тараса охопила злість на цей менторський тон, на ці поради.
— От і не піду! Чому я не маю права на своїй прабатьківщині працювати в літературі, а якийсь Загайгора всі права на те має. Я вважаю, що моя робота корисна, а інша — така ж репресія, як і заслання. Волію так, хоч здохну!
Сміянець на це вже не знайшов що сказати, він чогось захапався йти. Може тому, що ці словечка, та ще й на вулиці, — "репресії", "заслання" — різали йому вухо, а може й тому, що .побачив здалека Росинського...