Тарас після суботника, коли й він приходив будувати цей дім, уперше тут. Десь і його мешкання мало тут бути, бо й він вклав свого пая. Гай-гай! Його й близько не, допустили,
він навіть не ходив нікуди змагатися. То лише для членів спілки, а скільки бійок за ці квартири, — навіть не було чого про те мріяти.
Будинок був ще не досить обладнаний, не було сходових поручнів, ще не було вимите вапно з ДЬерей і вікон. Але вже тут жили.
Непевно постукав він у двері, — наче в цей нумер перебрався Поштаренко.
Відчинила заплакана дружина.
— Чи ви плачете, чи що? — гомінко розпочав був Тарас.
— І ви не побоялися прийти? — здивовано відсахнулася вона.
— Я? А що?
— Не знаєте? Сьогодні всі від мене відвертаються, бояться заговорити... Чоловіка ж забрали...
Тарас був приголомшений обухом від цієї звістки. Отак! Вони ж учора перебиралися! Чи це вже підряд беруть, чи як? Поштаренко?
В великім, щойно вибіленім помешканні з невивітреним ще запахом вапна, з нерозкладеними, як слід, речами, неприбраному ще фіранками й скатерками, — було незатишно й моторошно. На старому мешканні в них було тісно й невигідно в одній кімнаті — зате ж мило. Тут було три величезних кімнати, а по них бродив сум і жах. Наче щойна мерця винесли.
— Я ненавиджу оці стіни, оці кімнати, — нащо ми сюди перебиралися? — розпачала Поштаренкова. — Боже, як же я не хотіла сюди йти! Наче передчувала, що скоїться якась біда.
А що має Тарас на це їй сказати? Хіба він знає, чого його потягло сюди сьогодні? Мовчав. Питав, де сини. Сини не можуть удома всидіти, десь бродять. А прийдуть, то втрьох ще важче мовчати, ніж самій.
Жінка ж наче виправдувалася, може сама перед собою. Може якби сиділи на місці, то не було б лиха?
— Якось наче проти нашої волі це вийшло. Ми ще не зважилися, чи нам перебиратися, як приїхала машина, — вантажити речі, перевозити нас. Якось незручне було б відмовлятися, — сказали б: щось почуваєш за собою, що не хочеш у новий будинок? А треба було послухати свого передчуття! З того мешкання може б нас і не викинули, а з цього... Взавтра виженуть. Куди? На вулицю?
— А в старе? — спробував порадити щось Тарас.
— Гай-гай, — криво всміхнулася жінка, — де воно? Міськрада вже заселила, того ж дня!..
Людина таке ніщо! Навіть на куток у світі не має права.
Виходячи з цього трагічного помешкання, Тарас відчув себе тим зайцем, що ще гіршого бідолаху за себе побачив.
А це ж той Поштаренко, що колись так ображався на "олімпійців" і Хвильового. Всіх тепер в одну купу звалено.
Ш
В світі зробилося чужо, одне одного боялося, рвалися всі зв'язки...
Тому так цінив він останній той зв'язок із світом, — приязнь із Левітом. Біблійна мудрість Левітова впливала на нього заспокійливо, творчо. Він був один, хто відкрито до нього признавався, хто не боявся появлятися з ним у публічних місцях, хто мало не силою затягав до себе додому, хто піддавав духу.
І Тарас любив приходити в його вигідне мешкання, сидіти в кабінеті серед шаф, набитих книгами. Любив ту атмосферу справжнього довір'я й щирости, заснованої на однодумності й одвертості, — а збагаченої відмінністю їх національного думання.
Левіт зустрічав його, як свого домашнього.
— А, хавер Тарас! Ерст, Тарасе, чи ти маєш гроші? Як у тебе є, то позич мені. Як нема, — я тобі позичу.
Це була справжня формула Левітового побуту.
Тарас знав, що ніколи Левіт не відповість йому відмовою, навпаки, витягне з нього признання, що він без грошей, і тут же фінансує його. В Левіта це просто: позичив у іншого й дав йому. Або ж знайде Тарасові пару учнів і тоді вступала в силу перша частина Левітової формули.
То була якась дивна, заплутана, справді жидівська бух-гальтерія. Левіт вічно скаржився на безгрошів'я, — він же провадив дім на широку ногу, купував запоєм книжки та різні потрібні й безпотрібні речі. Він же мав два списки. Один — хто йому винен, другий, — кому він. Звичайно, тягнув донизу завжди той другий.
Тарас до цих справ не втручався, тільки придивлявся. Все ж, хоч Левіт також у опалі, — його, як і Танцюру, виключили із спілки, не кликали нікуди, дитину викинули з дитячого садка, — хоч він борсався в тих грошових нестатках, але в домі у нього завжди "було шриемпо, тепло, затишно, ситно. Він навіть мав служницю.
Левіт не належав до касти стопроцентових "витриманих" Він 'більше горнувся до цькованих. То коли Левіт злидар, — як же виглядає побут стовідсоткових, тих, що в фаворі, що мають непідмитий фундамент радянского письменника?
— Я тобі заздрю, Тараси, — казав він не раз. — Ой, ти не знаєш, як я тобі заздрю, що тобі так мало треба. В мене голова висохла й побіліла від цих клопотів, а ти їх не знаєш. Покину все й піду з торбою. Буду щасливий! Як ти думаєш, якби я був листоношею, чи брати мені "на чай" чи ні? Я думаю, що, мабуть, брав би...
Поза цими грошовими проблемами, що проскакували якось межи важливішим, була в них сила цікавих точок зближення. Левіт читав Тарасові свої поезії й хвилювався від Тарасових оцінок, Тарас мав єдине місце, де міг почути дружню критику на своє писання. Це була величезна підтримка, якої не смів Тарас недоцінювати. Бо не може розвернутися людина, як не почуває волі рухів, а хтось по-фельдфебельському контролює кожен крок, примушує по-своєму. Не може людина дати нічого, як її силам не вірять. Смакування чистої літератури, її фор*м і жанрів, перепліталося із смакуванням пліток, —новин. Левіт був у курсі справ усього офіційного й кулуарного.
Ті тонкі нюанси, підземні течії, без яких годі було зрозуміти, —що діється на поверхні й з ними грішниками, — "наклепниками", "націоналістами", — треба було вивчати, спостерігати.
Так, наприклад, довідався Тарас від нього, чому Юхим Загайгора такий владний став.
— Що родич Микитчукові? — перехопив був він.
— Ну, це само собою! Але тут є ще й друга причина. Я недавно довідався, що він і теперішній завідувач преси в обкомі, — то нерозривні друзі. Тепер мені стало все ясно. Що робиться в спілці, — того ж дня знають в*обкомі. Обком дає настанови для спілки за вказівками й консультаціями Загайгори.
Як Левіт не любить цих "щирих українців" у полтавських вишиванках!