Бенкет мав відбутися в найкращому й найдорожчому ресторані міста — новенькому "Стадіон-динамо", де звичайно ознайомлювалися з УССР інтуристи. Левіт нехотячи чимчикував уже туди, ладний щохвилини повернути додому. Ще й той неприкаяний поет Криничка піддав такої охоти. Він ішов із мрійним, невидющим поглядом простісінько Левітові назустріч. Левіт його зачепив:
— То куди?
— Поспішаю додому, — лаконічно відказав Криничка.
— А я ось дістав запрошення на бенкет та чогось не дуже хочеться йтиТЧи хоч ви будете?
— Чого я там не бачив? — презирливо всміхаючись, знизав Криничка плечима. — Отого нафарбованого радянського міщанства з понавішуваними по плечах лисами? Сури не бачив?
Криничка, маючи славу "анфан терібль", неприкаяної й трохи ненормальної людини, часто говорив таке, чого іншому не прощали. Левіт знав, про яких це міщанок іде мова.
— їйбогу, достоменно! Не піду й я! Пройдуся трохи — і додому! — вирішив Левіт.
Попрощалися, Левіт пройшовся, повернув додому... а пішов на бенкет. Криничка божевільний, йому все можна. Але Левіт... Як почне сам відсуватися, то й його відсунуть.
П.
Це був зовсім приватний, хатній бенкет, без урочистої частини, без офіційних привітань і телеграм, без президії і таке інше. Просто собі люди входили в пишні вестибюлі й палацові залі, скрізь був блиск, дзеркала, люстри, килими, лискучі паркети. Иа столиках було доволі винограду, яблук, офіціянти увесь час бігали котячою ходою, приносили страви, напої, морозиво...
Розміщалися за малими столиками, хто де хотів, хто з ким хотів.
Криничка не помилився. Перше, що кидалося ввічі, — разило від срібних лисів, понавішуваних аж по два на дамських раменах.
Таку моду серед дружин письменницької еліти запровадила Софа, дружина Ьориса Микитчука. Всі, котрі почували себе жінками видатних письменників, бундючно волочили на собі ці лиси. Ліда Загайгора, дружина поета-комсомольця, члена цека комсомолу, Даша мельник, Дуня Першотрав-нева...
Ця новоявлена знать пишалася своїми лисами і помітно ізолювалася від дружин інших письменників.
Нарешті, Софа знайшла собі товариство. Досі вона була, таки справді гідна жалю. Відтоді, як Микитчук став замени-тим драматургом і лавреатом, вона зовсім усамотнилася. Вона не знала, на яку ступити, вона зовсім збилася з панте-лику.
Ні з ким не хотіла говорити, а як говорила, то ледве губами ворушила від пихи. Хібащо, допускала близько себе професійного чичисбея, Юхима Оксанича, що невтомно виконував, свою чичисбеївську ролю коло дружин всіх тривалих і метеорних світил спілки. Вона з ним зволила грати в ракетку, він товаришив їй у .виїздах до магазинів, у театр. Інших же вона, крім хіба Ліди, не визнавала. В санаторіях та курортах вона приходила в загальну їдальню або поперед усіх, або аж після всіх. А коли ні, то їй несли обід до кімнати. Аби тільки не було того приниження, — сидіти й їсти разом із усіма простими смертними, як рівна з рівними.
На вечорах вона самотньо й кисло сиділа сама. Дами-дружини відплачували їй тим самим, ніхто до неї не хотів підходити, зате загальною й улюбленою їх темою була легендарна скнарість Софи, її стоптані черевики, хоровитість тощо.
Нарешті, вона вже має собі придворну даму, — Дашу Мельник.
Окремо за рангами гуртувалися й дружини менших світил. Скажімо, також з двома лисами Дуня Першотравнева, — товста й розсипчаста тушею, але з мініятюрною ніжкою дама. І вона втілювала амбіції свого чоловіка. Мала й вона своїх фрейлін та подруг до недавнього часу. Адже Першо-травневий пішов був відразу на високі ролі. Без жодних перешкод і тертя, він от-от уже потрапляв у "клясики" й "мастітні", коли б не ті кляті катаклізми із троцькістами тощо, що здмухнули з лиця землі Липовецького. Тепер Першотравневий ходив ображено гордий, а його Дуня ніяк не могла помиритися, що її фрейліна перестала їй годити. А проте, він і вона на бенкеті сьогодні були. Сиділи всі ці гості за столиками, одні проти одних, але чужі між собою, не бажаючи переступити закоренілої традиції ранґовости.
Були тут усе "імена", але от поміж Микитчуком та Загай-горою Левіт із подивом побачив і Тамару Сагайдачну. На диво, була навіть Аделаїда Бунчук, хоч усі її сахалися, як дідька. Левіта напав страх, що вона наглядить його й учепиться з розмовами, — це вже було б на всю ніч.
Коли Левіт належав до тих "визнаних", що не зважають на ранги, а зо всіма рівні, привітні, прості,— без винятку чи то будуть початківці, чи "іменіті", — Аделаїда Бунчук якраз належала до тих "невизнаних", що рішучо ігнорували всі ранґи. З однаковою навратливістю й настирливістю до всіх липла. Від "вождів" до початківців, до "пророблених", "заплямлених". У всіх шукала вона уваги й співчуття до своєї особи.
А розповідати вона мала що.
Улюбленою її темою був, звичайно, коханий кіт, Лірик, якого вона плекала й доглядала більше за себе. Але дуже легко й непомітно переходила вона до інших нескінченних і різноманітних темівВпійманий слухач довідувався, що котові Лірикові вона купувала в голодну зиму кіло м'яса щодня, а сама вона написала роман, який друкується в Москві за ухвалою Максіма Ґоркого. О, роман її перекладений на п'ять мов! А як вона працювала над ним, скільки висиділа над історичними матеріялами в нетоплених бібліотеках! Сам Гру-шевський їй консультації давав, ось подивіться, — руки й досі відморожені з тих часів... В музеях вона перерила все, що могло допомогти їй відтворити ту давню епоху, шістнадцяте століття...
Аделаїда Бунчук однаково чванилася, як своїм котом Ліриком, так і своєю стародавньою українською родослов ною. Лаяла радянську владу за те, що манастир той, де поховано її батька, зруйновано, й вона мусіла виймати батькові кістки з-під зруйнованої церкви та переносити їх. Слідом за цим в тисячний раз, із найточнішими подробицями, розповідала свої враження від бенкету в Кремлі із Сталіним. І вона там була, — таке може придумати тільки хорий на голову.
Як же ця стара напівбожевільна дівуля втрапила на цей бенкет?
Левіт схильний був підозрівати, що вона нахабно прорвалася й нічого не могли зробити навіть новітньо запроваджені в спілці звичаї.