II.
Він устав удосвіта, не міг спати. Незнані сили грали в ньому радість буття.
Санаторний режим зробив у його, від предків переданому, міцному організмові чудеса. Відчув у собі стільки енергії, — гори може вергати. Не було й сліду депресії, хотілося працювати, вставати разом із сонцем, надолужити прогаяне.
Життя йде на краще, — хіба ж не так?
Вже нема лиховісних чуток про голод на селі, в місті полегшало, батько працює сторожем і з наївною гордістю хвалиться своєю робочою карткою. І він тепер виборець, а не "позбавлений права голосу нетрудовий елемент". Йому, бідолашному, теж увірилося бути парією в суспільстві, безправним бездомним собакою.
Тепер йому стало веселіше, він дуже тішився, що здибав товаришку своїх юнацьких літ, Марину Олевську. Це вже була не та струнка, горда амазонка, це була стара, висока, як солдат, з огрубілими рисами двірничка величезного дому на Шевченківській вулиці. Вона зосталася сама, братів і всю рідню вивезли на Соловки, її вигнали.
— Оце якраз компанія для мене, — казав батько.
Бо те, про що вони могли говорити, було щось ніби частина їх землі, їх родин, їх полів і хуторів, — а не оце безголов'я. Аж наче поздоровшаєш, як наговоришся...
Тарасові й це додавало охоти. Все гарно складається. Якщо наполяже, то закінчить свою повість отак за місяць-два і з гордістю понесе її до видавництва. Хтось складає договори на ще ненаписану річ, а він принесе вже готове. Нате, дивіться! От, що може зробити людина, коли про неї суспільство подбає, оточить довір'ям, створить гарну атмосферу...
За Тамару він уже забував, з Килиною відтоді, як у лісі, не бачився.
Власне, цей стан недошкульности до еротичних тривог, непроникливість перед самумом кохання, звільнення від данини статі, цей стан інтелектуальної, чистої, як озон, атмосфери праці, — лереконував його ще й ще раз, що тільки кваші можуть робити з тривог серця трагедію. Нема тієї єдиної, що для нього вродилася? Але може вона ще не вродилася? А може взагалі не вродиться?
То через цю причину не зробити того, для чого народився на світ ти?
Тарас відчуває, — на ньому лежить якесь покликання. Він живе для того, щоб виконати якусь важливу велику місію. Так розумів він свою кортячку до пера.
Виконає ту місію — не даремно жив. Але як? В чім? Вже йому перевалило за чверть віку, а що зробив він? Як прозвучало його ім'я?
А тому, — геть розмагнічуючі думки! До праці, до праці!
III.
Ще в вистибюлі спілки він відчув, — щось змінилося. Чи в атмосфері спілки, чи в його становищі?
Там, як звичайно, зустрів його доглядач Дому літератури, Варфоломій Іванович. Але незвичайно для Тараса, він радісно, доброзичливо й широко аж по вуха всміхнувся, мов до родича, заглядівши Тараса.
— А, добридень, товаришу Сарґоло!
Старий був, либонь, найстаріший основоположник письменницького клюбу, бо письменники приходили й відходили, зникали в безвість, моди на письменників мінялися, — а він, із першого дня й до сьогодні, усе був один. Він день-у-день спостерігав ці джунґлі, він найперший і найдосконаліше знав усі найтонші і найсекретніші спілчанські справи. По його ставленню до того чи іншого індивіда, що зайшов до клюбу, можна було визначити все: до якого ранґу належав, як до нього ставляться "вгорі".
Відповідно до розгалуженої шкали письменницьких рангів, у нього виробилися й відтінки звертання та привітання. І ще не сказати б певно, що його опінія сходиться з опінією верхівки... В його шанобливих уклонах доглядача до найви-датніших світил було стільки багатозначності*. Гм, він має свої погляди на сучасну літературу, недаром позалаш-тункове життя проходить в усіх подробицях перед його недрімливим оком. Це був справжній доглядач королівських скарбів чи пак письменницьких позалаштунків.
Тарасові видався цей вигук Варфоломія Івановича хорошим знаком. Раніш Варфоломій Іванович ледве кивав йому величною головою, як безвісному початківцеві.
Правда, в день смерти Кузьми Волинця доглядач сам зачепив його на вулиці, але вони обоє були тоді такі розхвильовані й вибиті з колії, що годі було й говорити про якісь значення та відтінки.
Може то відтоді тягнеться ниточка приязні старого?
Але ще більше вразила його глумлива зустріч у рештках великої залі, — довгих вузьких коридорах біля скляних стін та дверей, канцелярій і бухігальтерій. Тут, звичайно, висиджувала письменницька дробина, граючи в шахи, чекаючи на когось або на щось.
Там було чимале товариство. Гострий на язик Пустовійт, нерозлучний із своїм незмінним другом, майже двійником, Росинським, молодий початківець, поет Доброволя, та інші.
— А, наш курортник! — скричав перший Росинський.
— Привіт іменинникові! — весело поглибив свою єхидну бганку біля уст побратим його, Пустовійт.
Обоє вони були колись основоположниками "Молодняка", разом із Микитчуком та Кошелем, його найвірнішими стовпами. Росинський уже вийшов із комсомолу, хоч у партію не йшов. Краще не піти самому, ніж бути з неї вигнаним, — казав він. Пустовійт ходив і досі бородатим комсомольцем, хоч звичайно був завжди дбайливо поголений. Він був нерішучіший за побратима, бо, виходячи з комсомолу, треба було або стати партійним, або навік опинитися серед безпартійної маси.
Втім, обоє вони тепер були в опозиції до сильних світу цього.
Всі цікаво оглядали Тараса.
— Який же я іменинник? Чого це ви? — невторопно запитав Тарас, все ширше розкриваючи очі.
— Та тобі заздрить сьогодні увесь світ! — скричав Пустовійт. — Так несподівано вигулькнути з невідомости й наробити шелесту на весь Союз...
— Увійти в історію літератури!
— Що, що?
— Перестаньте, хлопці, —в докірливо промовив Доброво-ля. — Але чи це правда, Тарасе, що ти — автор "Комуни в степу"?
— Ну, так, звичайно, правда! — ще нічого не розумів Тарас.
Він уже забув за ту історію, вона його й не цікавила. П'єсу свою й те, що бачив на сцені, вважав, якщо не фальшем, то у всякім разі, відсталістю від швидкобіжучого життя. Колись справді був ентузіязм, знаходилися люди, які не тільки мріяли про комунізм, а й палали бажанням на своїх плечах принести його в життя. Дійсність пішла вже далеко вперед, зродила багато нових завдань і суперечностей, багато чого стало вже архаїзмом. І той омріяний комунізм виглядає вже якось інакше... Якби він розробляв цей матеріял тепер, то не в патетичних, а швидше в Гротескових тонах.