Кілька років підряд товкся він на кінофабриці, діставав там якусь зарплатню, якісь гонорари. Дуже закрутисто, із знанням кіноопецифіки, виступав на виробничих нарадах, — але щось жодного сценарія, створеного його буйною фантазією, в шоставу ще не пішло.
І от одного знаменного дня тріскає й зноситься догори ракета слави, Микитчук дістав премію. Того ж дня президія спілки 'влаштовує урочистий вечір, всі тиснуть руку лавреа-тові, вітають, товпляться круг нього. Борис Микитчук з рядового члена на очах у всіх перетворюється на видатного.
Чи то несправедливо? Він же, — один з найвйдатніших майстрів слова в українській літературі — йому й належить слава.
VI.
Втім, не одною цією подією ознаменувався новий літературний сезон. Возсіяла нова зоря, а стрімголов покотилися додолу інші.
В спілці знялася нова хвиля критики й самокритики. Вечір за вечором, збори за зборами, нарада за нарадою.
Передбачення Танцюри були блідим натяком на ті події, що раптом блискавично, хвиля переганяючи хвилю, захлис-нула спілку. Ще тоді, як Тарас їв "не по-совєтському, а по-американському" масло з хлібом у домі Танцюри за чаєм, — в особовому відділі партійної групи читали таємного листа з обкому партії: "Товариша Ре, як невиправдавшого себе і допустившого цілий ряд помилок та недопустимих вилазок клясового ворога, — від керівництва усунути. На голову спілки призначається товариш Чумаченко".
— Хто це? Якийсь новоявлений письменник?
— Ударник? Висуванець?
— Ще одна зоря?
У кулуарах, де все найперше знають, губилися в здогадах.
— Ні, з обкому один... — неохоче відказували інші.
— Якийсь, видко, малорос із вусами?
— Та де! Прізвище підібране! Я його колись українізував, він із "тисячників", — вніс ясність Пустовійт.
Тут уже Стельмашенко не втримався від обурення.
— Але як же це? Так безпардоно... Нас не питали, поставили, кого хотіли. Це ж спілка, а не департамент якийсь!
— Ну, ну, дорогуша! Хочеш дихати...
Правду сказати, багато раділи з падіння всесильного вельможі.
— Але ж, тим часом, віллу коштом облвиконкому собі поставив, — огризався Грак, член партії, але вічний опозиціонер. — Автомобіль і такі інші... буржуазні придабашки...
Підлесники вже пробували промикнутися до кабінету нового голови, та там безконечно засідали.
Взагалі, в спілці завелися невидані досі порядки. Коли Ре приймав бажаючого з ним говорити маленького невизнаного письменничка, в смиренній позі стоячого перед ним, а сам він, тим часом розвалившись у кріслі, кидав ігрові репліки до партнера в накуреній бічній кімнаті, а то навіть у коридорі, десь при стіні, як не в набитій людьми залі, — то тепер у спілці завівся кабінет голови, завелася секретарка. До теперішнього голови можна було добитися тільки через секретарку.
Спілка раптово почала розбухати, обростати канцеляріями, бухгальтеріями, касами. Ту велику залю, де при стінах так затишно було посидіти, поремствувати, пограти в шахи, поглумитися, почекати крохмалю й драже, — ту залю для канцелярських потреб поперегороджували на комірки із скляними стінами. Заходиш не як у мистецький клюб, а як у звичайнісіньку сіру совєтську установу, якийсь Заготскот, чи Утильсировину, що їх так багато розвелося в місті.
VII.
Коротенька, навіть лаконічна об'ява висіла на дверях спілки. "Сьогодні відбудуться загальні збори колективу письменників. На порядку денному: 1. Обговорення статті в газеті "Известия" "Махровий национализм в украинской ли-тературе". 2. Поточні оправи".
Кого це сьогодні будуть проробляти? — питалися словами або очима.
Бо вже відбулося кілька зборів, .присвячених "ворогам народу". Наче на виправдання, що ув'язнено, розстріляно й вислано найталановитіших, — тлумачили, розбирали вздовж і впоперек їх друковані твори, кожне ненароком сказане слово, кожен рух тих, котрі вже не могли боронитися. І висловлюватися, "брати слово" мусіли всі, хто й не вмів, чи не хотів, чи ніколи взагалі не висловлювався. Мусів вставати й казати: "Презренні пси, скажені собаки, гади..."
Мовчанка теж означала протест, контрреволюцію. Всі мусіли бути співучасниками сотвореного.
А воно все те звучало, як переможний гімн поляглим, як славославлення безстрашним героям. Помітили це, нарешті, й верховоди, — виходило, наче все літературне життя зосередилося навколо них і без них, — ані руш? Досить уже!
Заборонено навіть стало імена їх згадувати, в першу чергу Василька.
Про кого ж ще мають говорити на цих зборах?
Танцюра — лис, лис, а не знав, що тучі збираються не лише над головою Ре, а й над його, бідолашною.
У вступнім слові чи може доповіді новий вождь українського письменства, товариш Чумаченко, шулікою накинувся на вчорашнього вельможу. Як міг допустити керівник літературної організації, щоб вороги народу почували себе в ній так добре, так розперезано й затишно, аж могли провадити свою контрреволюційну роботу, розкладати членів, глумитися з радянської влади, розпалювати ворожнечу між угрупованнями?..
Під теплим крилом голови, Степана Ре, грілися такі націоналісти, як відомий Дем'ян Побережець, занепадник і п'яниця, деморалізований ледар, Кузьма Волинець... Правою рукою в нього був націоналістичний прихвостень, відомий всім нам Танцюра, неабихто, а голова письменницького колективу.
— О-о-о! — А-а-а! — заворушилися ряди. Он воно що! Докотилося й до Танцюри.
— Ви подивіться, як хитро маскується цей псевдорадян-ський письменник, — громив далі товариш Чумаченко. — Ви навіть і не розпізнаєте зразу. Всі читали його оповідання "Симуляція", недавно видруковане, але чи хто з вас політично видющим оком побачив, що хотів протягнути там контрабандою цей автор?
Невинне оповідання "Симуляція" могло ще справді накликати біду на Танцюру. Там якась п'ятисотниця-ударниця, замість "стимуляція", вимовляла "симуляція", в тім був весь гак оповідання, а тепер весь гак обвинувачень Танцюрі.
— За його текстом виходить, що стимуляція, цей соція-лістичний метод підвищення 'продуктивности праці, це те ж, що й симуляція — метод підриву й диверсії. От який злісний наклеп на радянську дійсність! І це подається під соусом неписьменної мови колгоспниці, але хіба сліпець не побачить тут гадючої тенденції клясового ворога.