— К чорту таких героїнь! Вчора вона вихвалялася, що вона — нащадок гетьмана Сагайдачного, а сьогодні їй однаково, якою мовою вона говорить, а узавтра ні з того ні з сього дістає творче відрядження на могилу Шевченка, щоб написати книжечку для дітей... Теж письминниця знайшлася...
Він сердито подивився у небо й мусів зм'якнути. Вони дуже захопилися розмовою. Коли це воно сталося, що небо вже згусло синявою, а на ньому починали проступати сузір'я, несміливим миготінням блимали зірки. Так само несміливо Тарас підвівся з моху й несподівано поцілував Килину аж у самі губи.
Так у ту мить захотілося, наче був якийсь зв'язок між тими зірками й цим несподіваним поривом.
Це був поцілунок не то братній, не то дружній, не то ніжнолюбовний, як те золотаве павутиння сьогоднішнього заходу.
Килина різко стенулася. Боже, як її вразив цей несподіваний Тарасів цілунок!
— Тарасе, чи ти хоч зо мною посваритися?... — зовсім іншим, морозним голосом роздільно сказала.
З пекучим соромом Тарас зарився обличчям у зелений мох і хвилин п'ять мовчав. Його пік сором, він відчув, що своєю нетактовністю осквернив їх ніжну дружбу. Боже, яка він груба скотина!
Між ними так багато людського, хвилюючого. А він із своїми... Яке блюзнірство...
— Прошу тебе, Килино, — підняв він, нарешті, голову. — Прошу тебе, — ніколи, ніколи не згадуй про цю хвилину.
10. ЯК РОБИТЬСЯ ІМ'Я
І.
Минала страшна весна. Оживали люди, наростала кропива й лобода, їх споживали, як святе благословення, по селах України.
І в місті вже ставало не так якось моторошно, хоч над містом не стояв гість із косою, кожен мешканець на острівку міста мав талісман, щоб відганяти того гостя, — забірну продуктову книжку.
Надходило літо.
Нечуваний урожай змушував забувати гекатомби загиблих. Чи може не було кому пам'ятати в порожніх, вимерлих селах?
Стиралася пам'ять і про тих, кого поглинули Казахстан, сибірські простори. А може не було кому згадувати?
Одного тільки Василька неминуче згадували на всіх зборах, де "проробляли" недобитків, його блискуча неповторна постать так врізалася в уяві кожного, що мусіли, хоч із прокльоном, а згадувати, його проклинали, засуджували ще й ще раз, — але все це виходило, як глибоке захоплення цією найяскравішою постаттю на письменницькому тлі спілки.
Мусів партійний комітет заборонити саме згадування цього імени. Аніяк! Забагато чести для ворога народу. З ворогом не дискутують!
Ідеологічно витримані письменники писали нариси, скетчі й оповідання про заможне колгоспне життя, про смачний обід і ковбаси на столі в колгоспника, художники малювали картини про веселі й багаті збирання врожаїв у колгоспах. Микитчук готував п'єсу під назвою "Нова знать" — під гаслом "жити стало краще, жити стало веселіше".
В літературі панували благоденствіє і сон. Літературні полеміки ушухли, вже не було ні футуристів, ні "Плугу", ні "Гарту", ні неоклясиків, ні "уярмленних братів", ні пролетарських, ні попутників, ні...
Президія спілки, себто Ре із Танцюрою, порадившись із членами, надумалися оживити цю сплячку. Чорт візьми, в нас же є ще старі письменники! Не всі репресовані, є й чесні старі письменники. От, Васильченко! Його твори розходяться новими й новими виданнями, читач їх любить. Васильченко якось не потрапив між ножиці всевидящого ока. Хто це там по закутках шепочеться, що найвидатніших, найталано-витіших знищено, що з української літератури вилущено найцінніше, що вона стекла кров'ю? То ганебний наклеп, брехня, чергова вилазка знахабнілого клясового ворога. А Васильченка!.. А...
Ну, так, так. От, Васильченко. Треба показати, що партія й уряд шанують українську культуру.
Ухвалили відсвяткувати сорокалітній ювілей Степана Васильченка.
Урядили це врочисте свято у одній з прекрасних заль міста. Ювілейна комісія влаштувала все чудово, — з морем квітів, першорядним концертом, з художнім читанням творів Васильченка, з довжелезними привітальними телеграмами та делегаціями від різних організацій, з бенкетом навіть.
І все те було б дуже добре, якби прийшов на це свято сам ювілянт.
Він не прийшов. Нікуди не виїхав, не був хворий, не подав причин відсутности, — і все ж не прийшов. За ним три рази посилали, — але він відповів, що терпіти не може цих фальшивих учт.
Не перекажеш же ти публіці цього дослівно...
II.
Теперішній секретар партійної групи спілки, Юхим За-гайгора, сидів у президії з нудьговитим виразом і дивився в залю. і
Він зневажав оцю сіру масу вчителів, переважно виход-ців із села. Змалку він усмоктав у себе навіть неусвідомлену, а інстинктовну зневагу до всіх тих, що приходили мити підлогу, носити воду, прати, гасити за копійку в суботу світло, приносили аж до хати молоко удосвіта, захаращували Дри-жиполе маслом, курами, відрами й возами ягід, яблук, мішками збіжжя... що просили його батька написати "прошеніе" чи позичити на весілля, або на похорон сто карбованців... Він почував свою вищість над усім тим морем тубільного населення, що оточувало острівок містечка Дрижиполя і що всім обслуговувало Фімин рід.
Що й казати, містечкове жидівське населення на цілих п'ять голів вище за селянське. Жоден ґой не дорівняється до останнього жидка в гнучкості розуму, в швидкості сприймання та геніяльності комбінування. Поки вайлуватий ґой розкумекає, бистра "їдише копф" уже й діло зробила.
Так думає Юхим Загайгора. Але це зовсім не означає, що Юхим Загайгора належить до тих смішних націоналістів, сіоністів, які принципово говорять старожидівською мовою, мріють про власну Палестинську державу, дотримуються різних дурацьких табу, одягають талес, тору... святкують кучки, "гамана вухо" й таку іншу бузу. Від них усіх несе часником!
Кому це потрібно? Хіба Україна не така сама батьківщина жидам, як і українцям? Всім працювати для батьківщини,
— ось як треба ставити питання. То зовсім інший компот, що здібніші й інтелеґентніші посядуть належне їм місце. Кому заборонена активність та ініціятива в радянських умовах? Смішно про це казати.
Тут плин думок Загайгори уривається. Приходить посланець від ювілянта. Ювілянт сказав, що він не прийде і не прийде. Не хоче!
Юхим Загайгора не дуже поважає й ювілянта, оту його нудну вчительсько-селянську тематику, а сьогодні й його самого.