Місяць бив їм просто ввічі, місяць усе сріблив, — і той рів за садом, де вони сиділи з Петром. І щось таке було запаморочливе в тій ночі, що не можна було розлучитися їм. Ще так ніколи не було, хоч не один так вечір просиділи.
Вона вже кілька разів поривалася встати і рти до хати, але Петро не пускав і ще раз цілував, і ще раз.
І тепер вона не вірить сама собі, що це було, що це могло бути. А від чого ж ці червоні маки розцвіли, горять, п'янять, палять душу?
Мов сонна, мов світ цей із чистим небом і умитим сонцем не існує, вона хоче тих поцілунків ще, невситимо! Боже, якби мама знали! Якби мама знали, що в неї в душі розгорілося! ^
І нічим себе не можна уговтати! Вже та сапа аж літає в її руках, вже вона хоче присилувати себе вслухатися, про що говорить мама з Марією, — а та страшна пожежа все закриває. Чи діждеться вона вечора? — заступає думка почуте. Звернені до неї слова закриваються хмарою, туманом і Дарочка не чує, що то говориться.
Чи діждеться вона вечора?
VI.
В полі біло, тихо, засніжено...
Старий Пилип Осташенко одягнув кожуха і вийшов на двір.
В тишу полів м'яко падав звук. Кругом було біло і незаймано. Все було вкрито пухким снігом, однаковим і на землі, і на покрівлях, і на цямрині та піддашках. Навіть дерева обросли білим пухом. Навіть стежки не було, навіть слід від гусей зразу ж застелявся.
Сніг падав спокійно, тихо, лагідно, замріяно...
Старий Пилип, не чуючи власного кроку, підійшов до воріт, що відділяли обійстя від саду й вели до шляху, і з зусиллям відчинив їх. Гуйджасало учепився за ним. Старий пішов у сад, обійшов кругом, постояв коло кожного дерева. Пригадував день і годину, як садив ці щепи, — і стало йому жалко покидатц цей світ.
А втім, може й гарно тихо відійти... у цей ранок, — пухнастий, спокійний, засніжений.
Імли зливали небо з землею, кругом була така безмежна, неозорна білість, святість.
Потім він пішов на дорогу, — невидною, але скільки раз сходженою стежкою. Як доходив до осокорів, — серце стиснулося, спинилося.
Ні, не йти вже йому в далеку путь. Піде вже, мабуть, у останню.
І знову стало йому шкода цієї садиби, де вкладено всю працю життя, де трудилися його руки. Дітям зостанеться. Стара доживатиме віка. Треба було б послати до Побійної за Донькою, до Розумниці за Наталкою, за Манілом... Мотря з Хросиною вже не приїдуть, — вони десь на Зеленому Клині. Симон також хіба прочитає в Києві листа, що тата вже нема.
А ще й Дарочки шкода. От і не встиг її за доброго чоловіка заміж дати, весілля справити. Ніде правди діти, той Петро золота дитина, Пелехи з хазяїв, — але куди ж було дитину віддавати, як Петрові доводиться ось три роки сал-датську муштру відбувати? Щоб там свекрусі годила?
Ще молода, хай подівує, а як судилося їм побратися...
Шкода йому було Дарочки. Хай ще коло матері посидить.
Отак вони поговорили із Матвієм Пелехом, як той закинув, що Петро хоче старостів заслати. А ще питався старий Матвій за придане. Ні, не буде ділити своїх п'ятнадцять десятин Пилип, от і оіни пішли в світ. Щоб так стягатися на той шматок землі та й знов його почикати на рушнички?
Що ж, як судилося Дарочці з Петром побратися, — в час добрий... Як вернеться із салдатів... Вже він того не побачить... Прийдеться попрощати та...
Ішов по пухкому снігу, ледве ноги згинав у колінах. Тяжко було дійти до хати. Здавалося, наче він сьогодні ішов цілий день, — так втомився.
Старий Пилип постояв біля хати, а Гуйджасало, що не відставав від. нього, лащився, обіймав лапами кожуха. Старий згадав, що ще не подивився до товару.
Молода теличка тужно заревла, мов заплакала, побачивши його. І знову стало жалко йому чогось.
Коні тоненько заіржали, почувши знайому ходу. І все те дихало ніби одним подихом з ним, було ніби частина його самого. Не тільки діти, онуки, а й це все, що мукало, іржало, кудкудакало, гавкало, мекекало, ґелґотало...
Постояв, кинув останній погляд на цей білий світ і пішов до хати.
Ліг горілиць і почав думати. Колись та прийдеться помирати. І вже того життя лишилося небагато, — може кілька годин. Чи не забув він чого сказати, чого зробити? Наче ні! Нікому нічого не винен, ніхто до нього жалю не має, нікого не скривдив, не обдурив. Душа весела і легко через це... помирати.
Старий Пилип не спав з досвіта, все думав, усе передумав.
Тепер він узяв чисту сорочку, наготовлену на смерть, помолився, вийняв з-за образа свічки і лежав спокійно.
Дивився, як у хаті тече звичайне життя, стара з Марією порається, Никодим із Даркою десь у стайні, — нащо їх завчасу...
Еге, вже нажився! Нічого й не боліло. Нічого й не треба. А може й на тім світі так біло та легко й святково буде, як сьогодні?
Думав Пилип про життя на тім світі, а може й відходив від життя цього...
А на дворі біло, тихо, засніжено. Сніжок замріяно, помалу-помалу опадав на землю.
VII.
Куди не глянеш — обрії, куди не сягнеш оком, — жита, пшениці квітнуть. Загубишся серед полів і йдеш, ідеш. Може так і до кінця землі дійдеш?
Сонце заливає блискучим своїм промінням усе, — аж очі мружиш. Над хвилястими пшеничними ланами здіймається безперестань мерехтливе повітря, воно мигтить, наче над вогнем. Наче хліба без вогню, без диму горять і не згорають. Квітують.
Десь на обріях стоять марева — неіснуючі хутори, села, ліси.
Сьогодні — Петра. Сьогодні в полі нікого нема, бо мавки ходять. Дітей хапають. Може й Дарка зустріла б якусь мавку? Може вона навмисне для цього вийшла в полеі — не шляхом, а стежкою. Загублена серед високих хлібів дійшла аж до берегів, де починаються Марієцькі городи.
Ой, темна нічка, петрівочка, Не виспалась Ганнуся дівочка...
Десь іздалека, з берега долітає тонкий дівочий верх.
Це вже близько й село. А чого вона туди піде? Мар'янка тепер не та, — як зустрінуться, то не мають чого говорити.' Пересілося їх приятелювання, Мар'янка що інше в голові вже має.
Тільки Дарочка, яка була, така й зосталася. Вже їй переступило за двадцять, — а вона наче спішилася на вікові підлітка і всіми своїми силами опирається бігові часу.
Вона не помічала, що збігали роки, їй вони були не одноманітні, бо в кожній порі вбачала свою красу, якесь чудо, — у білій зимі, у розквітлому літі, як ось тепер, у бурхливих весняних водах, у осінньому золотому вмиранні.