Тоді Тарас здогадувався, що душа Сміянця повна романтикою недавно відшумілих по всій Україні загонів жовто-блакитної України, і мучиться саме тим, що йому тепер доводиться скидати своїх героїв з п'єдесталу продовжувачів славних традицій у баговиння "петлюрівських погромницьких банд". Він шукав порятунку в УКП, а УКП тепер теж стало контрреволюцією.
Тарас не втримався й нагадав про це Сміянцеві.
— Було таке! — щиро признався Гриць. — Не знаю, як хто, а я глибоко переживав тоді долю України. Хто хоч раз втуманів від солодкої романтики минувшини, той не може байдуже осторонь відійти від сучасности. Але не може ж Україна віками стояти на одному місці. В нас, як і всюди, відбуваються соціяльні процеси, капіталістична доба простягла щупальці й до нас, я починав розуміти всю ретроградність націоналістичної романтики, — й душею любив її. Любив те, що було реакційне вже. На сьогоднішній день, час соціялістичної України, всіх отих дрібнобуржуазних отаманів, — Зеленого, Тютюнника, Махна...
— Не тільки ти, багато захоплювалися ними, — заспокоїв Тарас.
— Вони ж хотіли завернути історію назад, гальванізувати заковізлі традиції... А я дійшов до думки, що тільки радянська Україна — наше майбутнє... В мене тоді був такий стан, що якби я не пішов у армію, то почав би пити...
Тараса ця розмова скроплювала цілющою водою. Він знайшов однодумця. Сміянець вкладає в слова й думки те, що неясно кублилося в ньому й мучило раз-у-разГ Нехай сьогодні ще багато шумовиння, брудної піни, — але Україна йде вірним шляхом. Колективізація піднесе її підупалі виробничі сили, нова інтелігенція, що тепер вчиться ще, підхопить теперішні починання й поведе за собою широкі маси...
Вони так захопилися своєю розмовою, що не помітили, як зосталися самі в великій залі. Якби не ввійшов Танцюра, то хтозна, доки б отак сиділи.
— О, ти ще й досі тут? — здивувався він, побачивши Тараса. — Чого ж ти так побіг, як опарений, навіть не сказав, як там у тебе, що? Десь працюєш, чи як?
Грубоватими й недбало-короткими запитаннями Танцюра змусив Тараса оповісти про себе. По короткій мові вій витягнув зі столу чистого листка.
— На ось, пиши заяву про вступ до місцевкому, — кинув він так наче давав гостинця малій дитині.
Та й розбери ти цього косоокого Танцюру, що воно за один! В цю хвилину Тарас відчув до нього синівську ніжність.
3. "К О М У Н А В СТЕПУ
І.
Проходячи повз універмаг, Тарас побачив реклямну вивіску "Театральна каса". Справді, вже скільки в місті він, а й досі не зібрався піти до театру. А здається ж, збирався!
Притьмом йому захотілося опинитися серед людської маси, під переливами електричних люстр, коли все, що бажало показатися кращим, виставлене й змагається в вишуканості одне з другим. Замиготіли відблиски, плюшеві завіси, крісла, хутра, крепдешини...
І це можна здійснити сьогодні ж. За три-чотири години почнеться вистава, а квитка можна зайти купити зараз.
Так він і зробив.
Але на сьогодні всі квитки розібрані, хібащо зосталися до театру об'єднаних робітничих клюбів. Однаково, на будь-що, а піде. Він навіть не цікавиться, що бачитиме. Все для нього буде нове.
Щоб не псувати святочного настрою, він навіть нікуди не заходив. Рівно о сьомій, за півгодини до початку, був уже біля театрального під'їзду невеличкого театру.
На хвилину спинився, розглядаючи афішу. Якась нова п'єса, "Комуна в степу5'. Сучасна. Хто автор?
Тут Тарас остовпів.
На афіші великими, солідними літерами було написано; Борис Микитчук.
Ну, такої несподіванки Тарас аж ніяк не ждав! Микитчук
— драматург, написав п'єсу?
А чому б ні? Справді, хіба не говорили вже про якусь п'єсу Микитчука, що провалилася десь у робітничому клюб-ному театрі? Ну, а друга його п'єса вже йде в міському театрі. Що ж тут дивного? Микитчук знайшов те, чого шукав,
— яка галузь мистецтва дає більше слави й грошей, як не драматургія?
А він — бездара — бездарою! Він сидів десь на Жабокраківці й кумкав разом із жабами в той час, як люди встигли повипускати книжки, ставлять п'єси в кращих театрах...
Ні, мусить все те нагнати, бо що він вартий після цього?
Тарас відчув до самого себе велике презирство, навіть я-кісь негарні почуття, немов заздрощі до цього, великими літерами надрукованого, імени. Він відчув себе незграбою, недотепою... І як на те, ненароком штовхнув у дверях при вході якогось елегантного добродія.
Це примусило його промурмотіти пробачення й подивитися ввічі зустрічному. Очі обох на коротку хвилину схрестилися й перше, ніж Тарас опам'ятався, той уже був далеко. Він сідав у трамвай і був обернений спиною до Тараса.
Чи це може бути, щоб він Тараса не впізнав? Упізнав, Тарас прочитав це в очах у Микитчука. Але не захотів упізнати, Боже мій, як це ясно!
В першу хвилину Тарас хотів був кинутися за ним, привітатися. Як, що, де? Казали ж, він у Одесі...
Але в другу хвилину серце його заніміло від думки, що він хоч крок зробить перший. Нізащо! Як Борис став таким великим цабе, що не впізнає таких самих, як він...
І чого,власне, він так задер носа?
Дві несподіванки, одна слідом за другою, вибили Тараса з рівноваги, він утратив Смак і інтерес до вистави, він силкувався не думати, але знов і знов відтворював цю зустріч. Що означає така холодність? Чи якесь невідоме Тарасові піднесення Микитчука на громадській драбині, чи якась особиста ворожнеча до його, Тарасової, особи?
Ні, впізнав, добре впізнав, в очах йому запалився миттьовий вогник впізнання, але ні на мить не запалилося в ньом вогнику бажання зупинитися, привітатися. Де ж пак! Автор п'єси перед виставою, впевнившись, що все гаразд, покинув театр, а тут під ногами плутається якийсь рядовий глядач, що прийшов подивитися на цю п'єсу. Чи варт на нього звертати увагу? Так би кожен захотів за панібрата стати, поручкатися з автором п'єси, потримати за ґудзика. Але драматург на кожного зволить ощасливити кивом голови...
II.
Перша дія відкрилася увертюрою, вже давно на сцені ходили, говорили, співали, а Тарас нічого не чув, нічого не бачив. Так упекло йоґо за серце.
Наче крізь туман, чи в напівдрімоті долітали до нього дивно знайомі фрази, немов уже пережиті, чувані. Буває такий стан душі, коли здається, що вже раз те саме пережив... Якась міражо-пам'ять... бо свідомо ти нічого не пам'ятаєш такого.