— Не знаю... — губилася Наталка. — Мама не так казали. Казали: "Хоч добре діло зробила, а помирати однаково доведеться. Так треба!"
— Але хай би краще я тоді помер. А мама жили, — каже Кармаліта, снуючи свої думки таємні.
— А, нехай Бог милує до такого доживати! — розпачливо скричала Наталка. — Таких дітей бачити... Вони щасливі, що вмерли ...
Наталка згадала все, все, весь сьогоднішній вечір і, не звертаючи уваги на невчасного гостя, схилилася на стіл головою і заплакала.
— Щасливі, щасливі, щасливі... — приказувала тільки вона.
Кармаліта також понуро схилився на свою рушницю. Він ішов слідом за Наталкою аж від Хросининої хати. Він бачив, як Наталка вийшла від Хросини, підійшла чогось до вікна, постояла там хвилин десять і побрела додому.
А він ішов саме до неї, хотів щось спитати. Чи й його вчинок буде безцільний, безглуздий і непотрібний? Він знає, що так треба, але нащо?
— Вигнала! Рідна сестра вигнала! Щоб мама знали .. Добре, що не бачать! — мурмотіла Наталка.
— Чому вигнала? — запитав Кармаліта, думаючи про своє, силкуючись розв'язати останнє може питання свого життя.
Чи є безцільне Ніщо, нематеріяльна цінність, — йому колись подарована доброта, матірня ласка? Чи вона вплітається в ланцюг, у вічність? Ось і його вчинок назвуть безцільним, безглуздим... Чи його хто зрозуміє? Чи помітять просто-напросто? Чи вплететься й він у ланцюг вічности?
Однак, він питав Наталку. Чого сестри не помирилися?
Наталчині сльози раптом висохли. Із злістю, з шорсткими губами, й словами, й голосом, вона розповіла, як прийшла до рідної сестри, мов до свого дому. Так мати їх учила. Мама вдвох із тіткою Христею братика малого вигляділи й не було між ними твого й мого.
— Руки болять, голова болить, душа болить, — кажу їй. — "Ану, так тяжко ту ніч перебути . . ."
"Йди вже додому!" — каж^ на це Хросина. "А їйбо, не піду! Полізу на піч грітися та й заночую в тебе ..."
Хросина на це нічого не відповідає, а починає з чоловіком гризтися.
"Ні дров нема, ні корова не напоєна, а він сидить та романи почитує", — напалася на чоловіка Хросина.
"А ти нащо? Це моя робота?"
І так звелися сваритися, мало не поб'ються.
Бачу я, що до бійки доходить, — не схотіла бути. Вже краще вдома, ніж із такою сваркою.
Вийшла я й торкнуло мене щось. Ануж, підійду я під вікно. А там трохи фіранка відхилена і геть усе чути, що в хаті говориться.
Хросина таким солоденьким голоском до чоловіка:
"Це я навмисне почала з тобою сваритися, щоб Наталка швидше пішла".
І дивлюся, — виймає моя Хросина з шафи сир і масло, хліб. Сідають вечеряти. Мені ж казала, що нема й кришки хліба в хаті.
Хотіла я заторохтіти їм у вікно, що все бачу. А потім подумала:
"Що ж, я в них не видеру, як не хотять вділити? Хай уже живуть!"
Та й хочете, щоб мама жили й на це дивилися? Померли, то хоч із думкою, що й ми такі самі, як вони були.
Кармаліта слухав і не перебивав. Ось ще один удар, ще один доказ, що треба йому вчинити так, як надумав. Стара українська жінка життя свого не шкодувала для невідомого чийогось сина, а советська уесесерівська молода громадянка, дружина вчителя, — пошкодувала своїй рідній сестрі кусень хліба.
О, вкритий брудом і струпами нещасть шлях до Сонячного міста! Якщо є струпи — не може бути Сонячного міста. Не може зло викликати до життя добро. Тільки грона зла притягає воно, як магніт.
Материн вчинок усе Жсиття сіяє над його душею. І як не заплутується він у тенета, як не скручують вони його, щоб не був їм шкідливий, — а є той дороговказ, та нематеріяльна цінність, подарована йому ...
Наталка схлипувала. "Померли хоч із думкою, що й ми такі... як вони ... добрі... Сором вам признаватися, але скажу: наша співуха Настася з голоду ума тронулась. Дитину з'їла й ніхто не знав. Це ж пляма яка на всю сім'ю! На всіх нас. Забрали її, десь повезли".
Кармаліту обсипало холодом і жаром. Невже це той випадок людожерства в Розумниці, що про нього пошепки розказують усі, стався з дочкою його дорогої другої матері? О, прокляття!
Про ту божевільну розказують, що вона, з'ївши дитину, й спізнавши смак людського м'яса, заманювала людей до хати з дороги: "А зайдіть, подивитися, що в мене в скрині є!" Чоловік довірливо йшов, заглядав у скриню, а вона спускала важке віко й одрубувала голову.. .
О, розп'яте село! А він — гірший ката, своя дитина, її розпинає!
Тихо стало в темній хаті. Страшно стало.
— Як уже їм бути в нас, дітей, за старця, то хай краще лежать, спочивають, — знов згадала ще одну кривду родові Наталка. — Щоб прийшлося їм, як тітці Христі? Мені аж очі стали рогом, як я побачила те. В Дрижиполі колись, у четвер стояла наша Хросина й картоплю продавала. Коли бачу, йдуть тітка Христя, так ледве дибають, бо нічого в них не було їсти. Підступили до Хросини, а вона їм, як старцеві, й подала дві картоплини. А тітка не взяли.
"Як винесла продавати, то продавай! А я колись прийду та візьму ..."
— Чи Хросина ж хоч сказала: "Прийдіть, візьміть з відро картоплі...?"
І знов довга мовчанка запала в хаті.
— А, Господи! Не хочу жити! —застогнала Наталка. —І я вже не хочу, — просто сказав Кармаліта. — Як
може колись побачите Тараса, скажіть, що гніватись йому на мене нема за що...
З живих Кармаліта любив ще Тараса, оберігав його, бодай ціною втраченого приятелювання. Він любив ніжний арабеск Тарасової душі, такий неподібний ні на його жадібну, спраглу до дії, вдачу, ні на череп'яні горшки Гапок і Кольобашок.
Зле, що Тарас не мав у собі напористої активности, така індивідуальність неминуче загине в часи, коли державі потрібен один тільки стандартний тип папуги-активіста без думок і рефлексів. Але може й добре. Кармаліта вбачав у Тарасові іншу відпорність: глибину почувань, нахил усе пережите обняти найтоншими звивами думки. А ще, — чесність, чистоту й правдивість, що так не ціняться тепер, вважаються за ознаку глупоти. Вони його захистять, ці риси. А ця пасивність збереже його яскраву, вдумливу й чисту індивідуальність.
Хотів би все це йому сказати, підбадьорити, піддати сили. Просити: '"Добре, що ти такий, не міняй себе!" Але вони вже ніколи не побачаться!
— Ну, а тепер прощавайте! Не гнівайтеся й ви!