— Що за питання? Ось вам доказ того, що куркуль діє тихою сапою, як казав товариш Сталін. "Ие треба ніякої власности на землю", — як це вам подобається? А що з колт госпами, з колективною селянською власністю? Розігнать? Чи хай самі розвалюються? Хай держава, де хоче, дістає коштів на організацію радгоспів, а селянин закладе руки в кишені й прийде на готовеньке? Ні, як казав товариш Сталін, звольте докласти своїх зусиль та вкласти матеріяльних цінностей...
Пихатий строго подивився на Дуб'ягу.
— Ну да, тепер нам зрозуміло, чому у вас розвалився колгосп перед самою сівбою! Як ви під овечою шкурою не могли розглядіти запеклого клясового ворога, прикриваєте ще й тепер своєю спиною його ворожі вилазки... Який же ви після цього комуніст?
Якби під ногами в Дуб'яги розверзлася незглибима безодня, він не був би такий вражений, як від цих слів.
Кармаліта стежив за руками Дуб'яги, — може навіть більше, ніж за його словами, — і бачир, як вони судорожно стискалися періодично, — пальці, закладені один в один.
— Я не кажу, що я такий ідеальний комуніст, — все ж, відбивався Дуб'яга. — Але я трохи теж політично письменний і знаю, що радгосп — найвища форма соціялістичного господарства. І ніякої ворожої вилазки я тут не бачу.
— Так, по-вашому, соціялізм вам принесуть на золотій тарілці готовенький, а селяни будуть тим часом пропивати й проїдати добро? — вставила й своє слово Соня Бенціонівна.
"Ех, ти, гнидо!" — мало не сказав Дуб'яга, що звик бути грубим і неповздержливим у словах. — "Це може ти мені несеш соціялізм на золотій тарілці? Це може мужик їсть і п'є, а ти будуєш соціялізм? Ти так і звикла, щоб тобі до міста носили кури й масло".
Але згадав, де він, і стримався.
— То це я, по-вашому, всі оці роки склав руки й ждав соціялізму на золотій тарілці? — сказав тільки він.
— Скажіть, чи правда, що в вас коні підвішені, бо так охляли, що не можуть стояти на своїх ногах?
— Правда, є такі випадки/— відповів Дуб'яга, старанно обтягаючи руками на столі червоне полотно. — Я про це не раз доповідав у районі, а також про те, що село голодує, що є вже такі хати, де по два місяці хліба не бачили. Я просив у районі допомоги, вказівок ...
— Нема чого звалювати тепер на когось, — перебив сивенький. — Накрутили тут чортзна чого, поперекручували, запаморочили собі успіхами голови, а тепер у вас церкву з посівматеріялом палять, а взавтра почнуть убивати один одного...
Щодалі говорив поважний голова комісії, то більш усі роззявляли рота. Всім якось ставало ясно, що всьому виною оці сільські комуністи і найбільш Дуб'яга. Вони силою примушували чесних селян іти до колгосйу, вони, — може несвідомо, але це не зменшує їх вини, — допомагали клясово-ворожому елементові протаскувати шкідливі, руїнницькі ідеї, а також і чинити ворожі акти.
— А ви в своїй клясовій сліпоті панькаєтеся з ними, по —сім раз приймаєте її до колгоспу ... Вони перші ж, як от під-куркульник Соловей Стриж, показують приклад розбирати колгосп, а потім ви їх просите назад, .і вони ще й посівмате-ріял вам палять ...
— Не диво, що в селі тепер голод, а в колгоспі безладдя! — влізла знов Соня Бенціонівна.
— Ну, ну! Оце то закрутив! — пройшов шепіт по залі. "Так от чого так пильно зацікавився Валер'ян Климович
Стрижем!" — подумав Кармаліта.
Сивенький передихнув. Потім запитав у свого колеґи:
— Масте ще щось запитати?
— Маю, — відповів той, перегортаючи матеріяли. — Скажіть, будь ласка, чи ви часто сваритеся з жінкою?
— Ні, не дуже часто, але сварюся. Одного разу за те, що вона прилюдно дискредитувала комуну, а другий раз за метрику ...
— Ось, дайте, я скажу ... — встала Явдошка. — Я була теж членом партії, але сама вийшла, бо я любила оденки справляти, а партійкам не можна, — почала здалека Явдошка.
— Це нас не цікавить, — згірдно не дав їй договорити член комісії. — Нехай сам товариш Дуб'яга скаже.
— Та було так, що вона хоче дітей христити, старшу дочку таки охристила. То я, як вродилася друга дитина, порвав метрику, щоб жінка не могла піти до попа. От тоді ми й посварилися ...
— Ну, це дрібниця, — махнув рукою ревізор у пенсне. — А скажіть, як у вас із членськими внесками? Чи при вас є партійний квиток?
Дуб'яга подав.
— Еге-ге! Виявляється, тут не плачено вже більше, як рік, — вигукнув сивенький, перегортаючи книжечку.
— Забув ... — винувато відказав Дуб'яга.
Не тільки руки, але й сорочка вже тремтіла йому на спині.
Він чогось зразу став такий жалюгідний, маленький, приголомшений. Щораз більше позбувався він притаманного йому апльомбу. Без нього й Дуб'яга був не Дуб'яга.
Перед столом стояв якийсь інший, незначний, розгублений чоловік.
—Безумовно, забув! Оце правду товариш каже! — глумливо розреготався сивий. — Як же ви беретесь до великих партійних справ, коли ви не можете виконати першої святої заповіді комуніста? Пам'ятаєте статут?
Знищений Дуб'яга нічого не відповів. Він бачив перед собою свою громадську смерть. Його виганяють із партії, й він не знає за що. До останньої хвилини він був гордий собою, він почував себе командиром на полі бою, на фронті соціялістичного будівництва. І він досі вірив, що робота його конче потрібна.
А в цю хвилину він раптом відчув себе нікому непотрібним шматком ганчірки, об яку витерли ноги й викинули після цього на смітник.
І всім це ясно було.
Настала мить, коли запала в залі сельбуду тиша, ніхто й біля столу не говорив. І в цю хвилину якась жінка півголо-сом сказала:
— Це певно, якійсь бабі не вгодив...
Голова комісії ще не натішився. Він перегортав мате-ріяли і, зацікавившись раптом чимось, підніс ближче до своїх очей.
— Ага! Ось іще цікаво запитати вас: чи давно ви бачилися із вашим шваґром, братом вашої дружини, Данилом Ференцем, засудженим на десять років у справі СВУ. Він як, артист був чи що?
Наступила довга павза. У Кармаліти завмерло серце. Цієї хвилини він чекав, він надіявся, що її не буде, він боявся за Дуб'ягу.
Адже ж у всій залі може він один здогадується про справжню причину Дуб'яжиної громадської смерти. Вони й своєї тіні бояться.
— У моєї жінки нема ніякого брата! — відповів, нарешті. Дуб'яга.
— І не було?