Діти Чумацького шляху

Сторінка 133 з 221

Гуменна Докія

А до жовтня, то не була революція? Що сказав би на це Серафим?

Та із Серафимом тепер неможливо говорити. Він все, що робиться, захищає, наче осліп, і не бачить, що гасла це одне, а дійсність зовсім інша. Такий стопроцентно нудний став, що Тарас уникає його. Відносини між ними ставали щораз натягненіші й неприємніші.

Тому Тарас додумував до кінця свої песимістичні думки на самоті.

Втім, він скоро виїжджає. Ось тільки поїде з мамою на процес циганів, що замордували Федька. Тяжко вередити наболілу рану, але від цього наче легше. Мусять поїхати.

Він виїжджає звідси й дуже радий. Вже не вливатиме в душу щодня по крапельці отрути, не буде щодня, щохвилини порівнювати прекрасних гасел і огидної дійсности, не буде здригатися від брехливости цих гасел. Подивиться ще де інде, — може в Дрижипільщині тому так, що тут перекручує все Кольобашка?

Та Тарасові, власне, вже нічого тут і робити. Раніш він допитливо шукав істини — як же маса, широка селянська маса і її "хазяї" — бідняки, ставляться до цього велетенського історичного процесу? Чи справді тільки гад-куркуль та злісний підкуркульник опираються цьому зламові й шкодять соціялістичному будівництву на селі?

Тепер уже ці сумніви розвіялися. Колективізацію накаркала директива, що спустилася десь із центру, згори.

Тепер Тарас вирішував чергове запитання: яке право має хтось втручатися в життя народнього організму? Хто краще знає, що треба народові — сам народ, що прожив без няньок, чи то пак, лютих хірургів, і зберіг себе тисячоліттями, — чи чужі йому і його ідеалам сатрапи?

А потім підлизуються до народу статтями "Запаморочення від успіхів". Це нечесно! Заставляти своїх підручних із шкури лізти, щоб догодити, а потім на них же звалити всю провину за неуспіх і злочин.

Не хоче він тут бути.

Але він ще мав поїхати з мамою на той процес. В циганів багато речей з замордованих. Мама так хоче бути на тім процесі... Може впізнає яку Федькову річ? ..

8. ЧИЯ ГОЛОВА ПОКОТИТЬСЯ?

І.

Дуб'яга ішов собі додому з райпаркому і дивувався. Що за діла творяться, Господи, твоя воля! Самі ж заставляли, щоб до весни провести суцільну, а тепер, виходить — ми винні. Ще й слово знайшли таке — "перекручення". Це, видко, не одна голова покотиться. Але хіба винні ці, низові, коли їх згори заставляли?

Він уже завернув у вуличку, щоб забігти додому хоч пообідати. Відколи пішла масова колективізація, їх кому-нарська затишна їдальна перевелася й захиріла. Покищо, їдять усі вдома, але Дуб'яга спішно підготовлюе велику кухню, щоб усіх могла обслужити. А покищо, вдома.

Вже завернув у вуличку, як назустріч йому виринув Ладько, — розхристаний, схвильований.

— Якове Семеновичу! Я вже за вами всюди оббігав! Швидше ходімо, там на колгоспному дворі, біда, що робиться! Розбирають коні, вози, реманент... Все, що попадеться, тягнуть додому назад!

— Хто дозволив? — крикнув Дуб'яга, враз розпалившись.

— У Винограді на ярмарку були наші дрижипільські й почули, що там порозбігалися колгоспи, люди все порозбирали ... А Соловей Стриж почув та побіг забирати свою борону, а всі за ним ...

Не слухаючи, що йому розказує по дорозі Ладько, Дуб'яга біг, біг і все приказував: "Хто дозволив? хто дозволив? " В цю хвилину він би розніс усе село на шматки. Якби в нього була при собі зброя, він би стріляв у ту юрбу, що — вже здалеку було видно, — метушилася на колгоспному Дворі.

Кожен щось тягнув. Хто борону, хто плуга, хто запрягав коні в гарбу. Насупроти, коло церкви робилося те саме. Люди виносили з церкви мішками хліб і тягли — хто на плечах, хто клав на роздобутого щойно воза...

— Катай у комуну, нехай біжать сюди хлопці з якою не є зброєю, — наказав Ладькові Дуб'яга.

В ньому раптом прокинувся командир, в голові блискавично виникали рішення.

— Не руште нічого з місця! Почекайте, поки голова прийде! — безсило бігав межи селянами Кольобашка і виривав то в одного, то в другого з рук реманент. — Не можна так!

— Ти, Совєцька власть, так і звик нас дурити! Не маєш права, це моє!

— Заставляти не маєш права!

— Стій, стріляти буду! — громовим голосом крикнув на все подвір'я Дуб'яга. — Що це за бунт? Контрреволюція?

— Годі вже, годі лякати нас, — а це що?

І в повітрі над головами замаяло кілька газет зразу. З такими самими газетами, із статтею "Запаморочення від ус-піхів", бігли з вуличок чоловіки й жінки.

— Як на зборах громади, то ви всі — неграмотні, "я не вмію розписатися"? А тепер то кожен газетку за пазуху та й сюди? — гримнув Дуб'яга. — Марште з двору! Всі! До ноги!

Це тільки може на якусь мить спинило людей, але за хвилину вони ще радісніше, ще гарячковіше розбирали, хто що бачив. Хватали й чуже, й своє. Наче це була вимріяна, солодка хвилина, якої всі вони прагнули й ждали.

І, звичайно, Дуб'яга нічого так би й не зробив, коли б не надбіг Ладько з хлопцями, з озброєними активістами й комунарами.

— Рятуйте хоч що молена! — крикнув до них голова. — Терешку! Замкни двері в церкві, візьми собі когось на допомогу. Замикай ворота!"

Ворота замкнули.

— Товариші! Громадяни! — звернувся після цієї під-готови Дуб'яга до людей. — Хто нё хоче, — може вийти з колгоспу, ніхто вас не силує. Одержите своє, хто що дав. А тепер тут зостануться тільки члени колгоспу. Хто не хоче — виходь!

— Ти член колгоспу? — звернувся він до найближчого.

— Ні, не член!

— Ну, то марш із двору! Не маєш права тут бути.

— Ось я піду, а за мною ще десять!

Дуб'яга трохи боявся, що все ж їх більше, — можуть і

не послухати. Але він знав і магічну силу владного окрику. Аби тільки трохи їх порозганяти, а вже далі буде легше ...

Оскільки ж ©сі вони кричали, що вони не члени, то скоро актив і комунари зосталися самі.

— А тепер, хлопці, вибирайте, що нам непотрібне. Кладіть у цей бік. Узавтра будемо видавати горлохватам, не членам колгоспу.

І Дуб'яга сам почав наводити порядки в дворі.

— Видамо тепер не те, що хто здав, а те, що нам непотрібне.

Тимчасом, коло церкви людей щораз більшало. Хтось уже складав якісь списки, хтось підписував якісь заяви-скарги на неправильні дії місцевої влади, що, як пише товариш Сталін, перекручує на місцях урядові директиви.

— Нехай-но піде тепер на моє поле, я йому покажу! Буде йому куля летіти у вікно, — зовсім не боячись, що Дуб'яга чує, — кричав на всю вулицю голос.