"Або пиши заяву в колгосп, або вибирайся з хати!"
"Я без чоловіка не знаю!"
"А де чоловік? Утік, сучий син?"
Та в груди її.
— Ото, коли б оце на мене! — блиснула очицями Харитя.
— А Кичиха:
"Я не піду з хати, я слаба!"
— Дурна! Дала б їм здачі так, щоб аж попереверталися!
— не може спокійно слухати Харитя.
— Еге! Як він із наганом та кулаками, то певно, мусиш. Вона хоче до хати, а він її не пускає. То вона тоді:
"Пустіть, дітки, там у мене . .." Мар'яна зідхнула.
— Та мусіла признатися, що пуд сала закопано коло порога, сто двадцять карбованців грошей та одежа. Тільки вона те й бачила!
— Не віддали?
— Де там? Ще й прибігли оті Мачки та почали розбирати. А та Кичиха така, що не змовчить. Геть і не відходила від хати, стояла коло воріт і командувала:
"А ви тієї подушки не валяйте, а складіть чисто!" "Які берете жолоби, то такі ж і привезете, щоб не побили! "-
Геть чисто видивилася, хто яку куди ринку її забрав. Ще десь-то надіється все вернути ...
— Ну, то куди ж? — з відчаєм питала Харитя, більше думаючи про свої клунки, ніж про те, що діється на селі. — Господи, коли б хоч одежу як виховати, а то все, — дідько його бери! Підемо в комуну. Може віднесемо до Стрижа?
— Там йому й очі вилізуть! То такі, що все заглиманять, — і бідні. Ті ніколи не наберуться. Он так тягли Цимбалову скриню, що та аж перервалася надвоє.
— Може до тітки Наталки що віднесемо? — згадала Христя про Ладькову матір, їй двоюрідну тітку. То ж бабуня Харитина та покійна баба Мокрина рідни сестри...
— Хтозна, чи їм уперед це буде, чи нам? — нерішучо сказала Мар'яна.
От, не було куди віднести.
— А якби так до Дрижиполя в містечко? Там же може таки не будуть зачіпати? — згадала про Меркурія Сарґолу Харитя.
— О, дай спокій, в них там своє горе! — замахала руками Мар'яна. — Там ті дядина за ці дні аж зчорніли. Не можу туди навернутися, такий сум там у них. Вже тиждень, як поховали, а все не перестають, плачуть за тим бідним Федьком.
Харитя ходила на похорон, але не дивилися на Федька. Боялася. Всі четверо за_битих були страшні, — помордовані, посинілі, з виваленими чорними язиками. Знайшли їх у недобудованій залізничній будці, що за гони від Осташенко-вого хутора. Були задавлені. Ніхто не знав, що вони там, але їхали на ярмарок у четвер люди і коні коло тієї будки лякалися, хропли й ^алі не йшли.
Трупи вже позамерзали, бо лежали аж із суботи. Ніхто з рідних не шукав їх, бо вони виїхали провадити по селах страхування й удома були певні, що от-от приїдуть. А вони виїхали з Кривчунки й не доїхали до Дрижиполя.
Подушено було їх зашморгом, накинутою на шию вірьовкою.
— І як це так? Чи вони не кричали? — питала Харитя.
— Це ж коло самого Осташенкового хутора!
— А хіба там хто тепер є?
Федько, видко, ще живий був довго, ліз, думав може долізти до хутора, бо лежав віддалік від тих у напруженій позі.. .
Мороз ходив по шкурі, темніло в очах. А як тій бідній матері?
— Ті дядина як не тронуться ума, то я не знаю ... "А нащо я живу?" — все питають .. .
Навіть не задумувалися люди, хто це зробив. Звісно, Дука! Може думав, що поживиться грішми. А в них грошей якраз не було. Везли втрьох сто карбованців.
Мар'яні все стояло перед очима спотворене, почорніле, постаріле на п'ятдесят років Федькове обличчя. Знала його з малої дитини, як ще приказували йому: "Маленький Фе-дючок по припічку скоки-скок!" Потім підлітком, юнаком ... Оце недавно ще' бачила на Різдво, — високий, стрункий, з високим чолом, кучерявим волоссям, з очима дядининими,
— сумними й строгими. Все скурився, що не як вчитися. Вони так задумалися про покійного Федька, що й позабували все... Кругом, кругом віяв той страх. Що той Федько був кому винен?
А клунки стояли, їх треба було кудись сховати.
— Знаєте, що! — надумалася Харитя. — Занесімо трохи до тітки Мотрі. Вона вдова, з трьома дітьми, нічого не має, ніхто до неї не чіпляється.
— Та хіба ж ти не знаєш? Вона й із своїм не знає, де дітися. До неї втік батько з Розумниці та й сидить, ховається ніби, а ті гицлі довідалися й сказали Мотрі:
"Як будеш передержувати куркулів, то й тебе запишемо в експорт!"
Не сьогодні-завтра прийдуть і її розкуркулювати, — де ж вона батька діне?
Не було на цім світі куточка безпечного. Світ широкий, та нема де дітися!
Мати й дочка посідали на лаву й сумно дивилися на обдерту, посиротілу, овіяну жахом і неминучою загибіллю, хату.
— А про хліб і забули! — раптом згадала Мар'яна. Вона тепер стала якась безпам'ятна, забудькувата, — що
робить, то наче уві сні. Це відколи донеслося до Моголівців, що й вони на списку до розкуркулення.
— Розпалюй-но, дочко, в печі, це ж скільки тіста пропаде. Того, що нема ...
Чогось так сумно Мар'яні той хліб місити. Серце стискається — може й на дорогу собі пече? Повезуть і їх, як ото повезли маму й тата, наймолодшу їх сестру, шістнадцятилітню Ганю, двох братів, Миколу й Василя.
Вивезли на тім тижні, цілий ешелон, із Дрижиполя. Господи, що було крику, що голосіння!
Мар'яна з Харитею тільки здалеку й бачили їх усіх, були б може й так не попрощалися, якби сестра Катерина не прибігла напередодні аж із Дрижиполя, — сказати.
— Забрали вже тата й маму!
Як сама бачить Мар'яна ту хвилину. Немов не Катерина була при тому, а сама вона. Слово в слово пригадує Кате-ринині слова.
"Сидять тато отак на лежанці слабі... Такі немічні... А ми з мамою на ослоні, я забігла на хвилину, — журимось, що сидять Микола й Василь у лазні. Коли я зирк у вікно!
"Ой, ховайтеся, тату, бо вже знов ідуть, — хліба правити!"
"Бодай би вони правцем поставали, як я вже той хліб маю ... Це вже мене забирати." "Та тікайте!"
"Буду сидіти, що Бог дасть!"
А тато від котрого часу все або на горищі, або так десь ховалися, бо то щодня приходять за тим хлібом.
"Та ховайтеся ж, бо сюди йдуть, у наше подвір'я!"
"А їйбо, нездужаю встати! Хай уже йдуть, куди я буду ховатися?" — кажуть тато.
Заходять у хату: Кольобашка-"Совєцька власть" і ще якихсь двоє.
" Здрастуйте!"
"Доброго здоров'я!"
"Як живете?"
"Нічого, тільки ось сини в лазні сидять. За що їх посадили?" — питають тато.
"Ось узавтра випустять..." — Кольобашка каже. — "Не волнуйтеся й слухайте, що будемо вам казати, але щоб без крику, спокійно! Щоб були сьогодні ввечері готові. Спакуйтеся, візьміть теплу одежу й десять пудів харчів. Виїдете звідси."