Цей роман тільки будив його голод, жаль, чом нема того, що так потребує він. Чому не зустріне він такої, що дорівнювала б йому в силі почувань, дум, марень...
Так, він уже починав тужити за тією своєю екстазою думки, де нема досадного, розчарування-опіку від другої людини, де ти — повний володар свого творіння.
Що складніша людина, то підпорядкованіше в ній сексу*-альне. Що примітивніша, то сексуальність більше місця займає в її житті...
І щораз ясніше ставало йому. Він шукав Гапку, а нудьгував із нею зустрівшись ... Зрештою, чи й він, *як інші, повинен бути сліпим рабом еротичної пристрасти?
XI.
Тимчасом, Дука виробляв, що хотів, у всій окрузі.
У Тетерівці через вікно вбито кулею активіста. Підпалено колгосп у Тихому хуторі. З Сабадаша доходять чутки, що як зігнали всі корови до колгоспу, ^— де не взявся Дука, розігнав усіх активістів та всю власть — і баби переможно повели за налигачі' свої короэи додому.
Але чи бачив його хто ввічі?
Ніхто не бачив.
Одні казали — високий і широкоплечий з палючими очима, весь обвішаний, кулями й "іншою хоробою". Другі казали, ніби це куркуль, що втік із Соловок. Треті казали, — маленький, низенький, на одну ногу припадає. Четверті казали, що Дука це — бандит Зарєжу.
Цей Зарєжу був справжнім сільським драконом. Розказували, що він якусь Ярину побив об дуба, якійсь Веретенисі голову розбив, а дівчині сапкою ногу розрубав.
Хоч ніхто не міг проти нього й слова сказати, бо боялися, — всё ж, про цього Зарєжу дійшло якось до місцевої влади. Зарєжу заарештували, але Дука продовжував діяти.
Районова влада не знала, на яку ступити. З одного боку, якщо широко розголосити цю справу, писати про неї в газетах, — то вийде так, наче в районі повстання, бунт. І не писати ж шкода, бо ось вам незаперечні вияви куркульської помсти, ясні докази, що куркуля треба знищити, викорі-нити, ліквідувати. Ось вам, до чого дійшов куркуль — до бандитизму! Він активно, із зброєю виступає проти радянської влади.
Комсомолець Трахтенберґ був кілька днів героєм дня. Він усім і кожному розповідав, що на нього самого напав був уночі "цей Дука", але Трахтенберґ не розгубився, кинувся на нього, крикнув: "Руки вгору! Ні з місця! Стріляти буду!" Хоч газета й підтверджувала героїзм Трахтенберґа. але всякому, хто чув це, робилося безпричинно весело. Трахтенберґ працював на комсомольській роботі, — хлібозаготівлі, розкуркуленні, колективізації, — і новий секретар райпаркому, Шварцов, був дуже незадоволений.
6. ПАДАЮТЬ ОБРАЗИ
І.
Масонські ложі не збираються з такою таємничістю, як збираються сьогодні на збори марієцькі активісти.
— Нам, хлопці, предстоїть одне діло ... — казав уповноважений райпаркому, Кольобашка. — Спустили директиву з центру, — вивезти куркулів із району. Тут без плачу, без лементу не обійдеться, за ноги будуть хватати. Так, що краще вперед обдумайте, може хто на свої нерви не надіється, то хай краще не береться.
Якийсь ляк пройшов по обличчях від цих Кольобащи-них слів.
Секретар сільської партійної організації перепитував у кожного персонально:
— Ти підеш?
Того, хто казав: "Ні, не хочу", він виганяв геть:
— Ну, то йди із зборів!
Так повідсилав майже всіх. Зосталося чоловік із десять.
З цих десятьох відсіялося ще троє протягом двох днів. Такий нерішучий приходив і все на жінку звертав: "Жінка, як почула, куди вліз її чоловік, — забирала дітей і хату замикала." Другому жінка чудо робила, щоб не йшов...
— Геть, бачите, ось увесь подряпаний...
— Тепер бабське іго, — похитував головою третій. — Жінка не хоче, — й що ти їй зробиш?
Секретар партійної організації охав і ахав. Таке бандитське село! За куркулем тягне!
От і зосталося їх восьмеро: секретар, Кольобашка, Ладько, Соловей Стриж, Чоломбитько, Трахтенберґ та два представники робочих із міста.
Гапка, хоч і треба було їй, — не пішла. Відмовилася зразу.
— Це не бабське діло, — сказала вона.
Перший раз, як ішли на світанку, то для сміливости понапивалися. В цю ніч намітили забрати чоловік із п'ятнадцятеро. Розділилися на три групи, щоб за ніч охопити хутори.
Кольобашка зайшов за Чоломбитьком. Як виходили з хати, запитав:
— В тебе в оборі нема там якого дрючка?
— Є ... Знайдеться ...
— Як котрий куркуль буде плакати, то витягнемо його дрючком.
І потім додав:
— Хай не ставлять таких домів! ..
— Хіба то вони? То ми їм строїли! А вони нам платили по двадцять копійок у день. Я з цим мненіем несогласний, що вони строїли.
Так підбадьорюючи один одного, їхали на перший, найближчий хутір, Осташенків.
Порожній і закинутий був цей хутір тепер. Жив у ньому тільки старий Никодим та Донька з чоловіком та дитиною. Панько й Сергій десь у другому районі вчителювали.
Ще не сіріло, як загрюкали в двері.
— Відчиняйте!
— Хто там? — почула Донька перша цей грюкіт.
— Свої!
Донька впізнала голос Чоломбитька, з ним вони не раз компанували. Часто забігав він до них на хутір, чарку приносив, на вареники з вишнями приходив. Забігав і Кольобашка часом, особливо, коли ще хлопці були вдома. Разом колись до школи ходили ж.
Відчинили.
— За постановою сільської громади, ухвалено виселити вас звідси, — сказав, не дивлячись увічі, Кольобашка.
Никодим був уже глухуватий. Приставив долоню до вуха.
— Що кажете?
— Не маєте права з сьогоднішнього дня жити тут, бо це — колгоспне, — сказав Чоломбитько.
Старий усе ще не розумів. Донька переказала йому ці слова аж у вухо, і в старого здригнулася й відвисла нижня губа. Сива, довга борода помітно тремтіла.
— Це вже ... На Соловки?
Але Кольобашка й Чоломбитько не мали такої інструкції щодо Осташенків. їх тільки негайно виселити, хай ідуть, Куди хочуть. Правда, ніхто не мав права їх прийняти, хоч би на одну ніч.
Представники влади походжали по кухні й по двох світлицях, заглядали в скриню, рилися коло жердки, над полом, шукаючи чогось. Донька ні слова не казала й тільки тихо плакала, будила сина, вдягала його.
— До скрині не маєте права, — застеріг її Чоломбитько, коли вона почала викладати в велику хустку сувої небіле-ного полотна.
Семен, Доньчин чоловік, тільки блиснув на Чоломбитька своїм поглядом, погляд той іноді був у нього страшний.