У клуні вона витягла з якоїсь далекої кишені два пиріжки й тицьнула Меркурієві.
— На, та з'їж нишком...
Не на багато старша за нього, Христя все ще мала його за дитину. Так у дитинстві, бувало, все щось украде з-під мачушиних очей і десь у куточку тихенько йому ткне.
— На, та щоб мама не бачили...
В гонитві за великими багатствами у Сарґоловій хаті їли скупо, зле й несмачно. Закрутять абияк куліш, кашу, бо за роботою ніколи було пундиків вигадувати. Старші, дівчата Мокрина^й Христя, ще якось давали собі раду, а малого Меркурія, потай від мачухи, підгодовувала баба Хотина, поки жива була. Як померла, її заступили Христя з Мокри-ною. Особливо, Христя. Вона жалувала дуже свого замур-заного обдертого братика, що ніколи не знав матірньої ласки, а більше штурхани та лайку. Чи якого пиріжка, чи яйце, чи так шматок хліба — все несе тихцем Меркурієві. Бо воно до цього ані приступу не мало і голодне здебільшого лазило.
Вона любила давати.
Старша, Мокрина, вже вийшла заміж. Обидві вони, як і Меркурій, робили, відмінно від менших Киріїних дітей, нарівні з наймитами. Федір учився, а ті, — Антося, Микита й Андрій, — були малі. Відколи старша вийшла заміж, вся робота падала тепер на Христю.
Але вона ніколи не скаржилася ні на що. їй були усі добрі. Добрі й тато, а як нагримають часом, то байдуже, треба слухати їх і шанувати.
— Як ми будемо панувати, то хто ж за нас буде робити? — казала вона. — І вони своїх батьків шанували, то й нам треба.
Щоправда, Яриней Сарґола й своїх батьків шанував. Одного разу, — було вліті, — прийшов сам за ним на поле, де Меркурій пас товар.
— Кидай, Меркуре, баба твоя померла; — сказав урочисто.
Баба вже з рік лежала, була завадою в хаті, але як же пишно та урочисто сховали ту бабу! Немов княгиню. Мала вона семеро синів і три дочки. Всі дванадцятеро внуків несли ТРУНУ 3 покійницею на раменах до церкви по застелених рушниках, а до цвинтаря вже без рушників, воли ж ішли попереду. Пишно, урочисто поховали. Умів батько, як хотів, зробити пишну учту, щоб про неї довго згадували. Сам шанував старих, але й до себе шаш*ч жадав. їх, дітей, мав за свою невід'ємну, покірну й слухняну власність, до наймита не мів такого права, як до своєї дитини. .
Добрі Христі тато, добрі й мама. Як часом Меркурій скаржився та Керейкою називав, — спиняла, бо то гріх.
Так велося з діда-прадіда.
Уміла якось вона з усіма в ладу бути і не пам'ятав її Меркурій, щоб із кимсь сварилась. Коли й сварить часом дітей малих, то дчя вигляду, крізь піднесений голос чується добпота й жалісливість.
Христя вся пішла в доброту.
Часто, бувало, своїм тілом закривала вона малого від караючої руки мачухи.
— Це ти чого приїхала? — запитав Меркурій, як із'їв пирога з квасолею.
— А тра робити! — переконано відказала Христя. Вона вся була нескладна, збита з одного шматка доброти,
слухняности й робучости. Мала грубі руки й ноги, широкі плечі — змалку знала тільки тяжку, чоловічу роботу... Нескладна зовні й внутрішно, — була така якась задушевна та затишна, що в її присутності ставало тепло й радісно.
— Це дорогою питали тато, чи піду я за Федора, — соромливо й таємничо поділилася вона новиною.
— А ти що?
— А що ж я буду казати? Кажу: "Піду! За кого скажете, за того піду"... Вони краще знають... То це, либонь, сьогодні старостів зашле...
— То чого ж ти тут? Чи може поїдеш із татом разом назад?
— О, а мені чого там бути? — сором'язливо сказала Христя. — Тра робити, обійдеться там і без мене...
Поки піде робітниця з хати, треба нею хоч наробитися.
Сумно-сумно стало Меркурієві. Ще одна заступниця піде з хати. Чогось це так вразило його! Не стільки за серце вхопила батькова прочуханка, як ця новина.
4. СОНЦЕПОКЛОННИЦЯ
І.
На Осташенковому хуторі також недавно було весілля. Оженився Никодим. Зв'язки із Побійною не рвалися. Хоч Пилип Осташенко вибрався на Дрижипільські хутори років з п'ятнадцять тому, проте і старші дочки його пішли заміж у Побійну, і Никодим знайшов свою Марію там.
Це була дівчина вдачею пара Дарочці: полохлива й боязка. І хоч літами трохи старша, а ще дикіша за Дарочку.
Наступала осінь. Власне, все ще дихало силою розквіту — наливалися в садах груші й яблука, бралися сивою осугою сливи, закопичені й порослі новими травами поля пахли медами, достигали на баштані кавуни й дині. В повітрі стояла ота, знеможена й розніжена власною розкішшю, нескінченна пауза достиглости й замріяности.
Але вже повітря ставало прозоріше, ранками й вечорами подихали свіжі вітерці, вже сохла трава, де-не-де, мов ненароком, опадав жовтий листок.
Невловимі вісники прийдешнього завмирання приносили в душу невиразні жалі, навівали щасливі смутки — за невідомим, за прекрасним.
Наталка, Дарочка й Марія тепер утрьох справлялися по різноманітному й клопітному хутірському господарству. Треба було добре звиватися, щоб вчасно поспіти усе зробити, що настигало. Пилип Осташенко ніколи не мав наймитів, наймичок, ані пастушків. Надолужували все самі власним відпочинком і працею. Вставали вдосвіта, лягали пізно, Поки все не попорають.
Здавна чередувалася робота, одна за одною, її не переробиш. Ще не відійшли жнива, як уже треба було лазити по вишнях, — рвати й сушити, — яблука збирати, бо за ніч їх падало цілими мішками. Коноплі брати — наготовляти собі роботи на довгі зимові вечори. Всю одежу носили свого виробу, — крамне вбрання про свято лежало в скрині, — а прали в лузі з попелу, бо грошей на мило не викидали.
Отже, на цім хуторі не знали, як то купувати чогось у Дрижиполі. Нащо були тут гроші?
Проте, самі не їли яєць, масла, сиру. Все збирали, все вивозили у четвер на ярмарок, усе продавали. Копійку ту все складалося й відсилалося в банк. Осташенки виплачували позику на ці п'ятнадцять десятин хутора.
І так проходив день-у-день. Не зчуешся, як і листя позолотиться, як запанує сите, діяльне, без літньої напруги життя. Там ціпи молотять — гуп-гуп! — по золоті снопів. Там віють, там млинкують, там коноплі тіпають, там соняшники вибивають, солять, шаткують, сушать...
А все ж, відійшла напруга, — знов легкий прозорий серпанок смутку, як степові далі, окутує душу. Чогось хочеться, за чимось жаль. Дарочка чогось жде, — небувалого, небуденного. Життя на хуторі таке одноманітне, — день на день схожий. Якби розказати про її життя — нема чого розказувати. Роблять, щоб їсти, їдять, щоб робити.