Тарас зайшовся реготом. Як двоє божевільних, стояли на початку вигона й реготалися. Тарас розказував межи нападами сміху, як було, як Ьін злякався, як чекав пострілу, як крикнув: "Стріляти буду!"
— А я ж ось, як бачите! — розвів він порожніми руками. — А що мав робити? Чекати до ранку? Я вже й так змерз.
— І оце вже? певно, думали, що зараз Дука стрілятиме.
— А їйбо! Ну, а чого це ви ходите?
— Я? А повинна ж я знати, що в мене в селі робиться!
— бундючно сказала Гапка і повела своїми ластівками-бровами.
Але, на диво, Тарас не почув у цих словах тієї крикливости, що ще сьогодні била в ніс, як вона промовляла на зборах. За сміхом вона її позбулася.
— А може й чого іншого, — додала вона. — А може я знала, що ви маєте цією дорогою йти. Ось бачите, й удяглася, щоб можна було постояти ... вас почекати ...
— А може й поженихатися?
Диво! Тарас і себе не впізнавав. Після страхів і напружених хвилювань, що так смішно обернулися, стало чогось легко й, головне, так невимушено жартівливо, що він ладен був плести всякі дурниці. Де ж би він отаке ляпнув іншим разом? Де ж би з Гапкою-"далігаткою" в жарти уночі на вулиці заходив?
— Якби то ви вміли! — сказала Гапка. — То й поженихалися б...
— А Грицько хай там чекає! . .
— О! Йому не хватить, чи що?
То це правда, що вона така? Тарас уже чув від людей про цей її "афоризм".
— Але ж ви ... — дрочилася Гапка. — Хіба ви бачите, що коло вас діється? Ви або у небо задивитеся, або собі під ноги. От якби я вам отак сказала піти та й піти собі вигоном, а тоді в поле, — то ви б і злякалися...
Таке приниження було Тарасові не до душі. А ця Гапка піддавала йому чогось охоту до жартів. Він і сам не сподівався, що таке слідом за цим ляпне.
— Ще десь там ходити? А я й тут ось, на очах у всіх, візьму та й поцілую вас.
І сам того не сподіваючись, він закинув їй за шию руку й міцно поцілував.
Гапка з несподіванки стенулася, відступила, мало не виривалася. Але то була одна мить. Вона в другу мить стала за місяцем, а Тараса так повернула, що його всього їй було видно, й вп'ялася очима в нього, щось довго вивчаючи.
— А ви не брешете?
— Як то? — не втямив він, чого вона хоче від нього .. .
— А може це не ви?
— Та певно, що ні! Перевертень!
— Чи ж по вас можна сказати, що ви так смачно . .. цілуєтесь? . .
— Хочете, я з таким ляском поцілую вас зараз, що аж за верству буде чути.
Новий Тарас, але нова й Гапка.
Таку Гапку, коли від неї відлітає "бліже к дєлу", а виступає вона така, як є—жива, невимушена, не обтяжена ніякими забобонами, ні сільськими, ні інтелігентськими, — таку Гапку чогось так і хочеться цілувати. Заглядати їй у вічі, дивитися на ті ямочки, на ту посмішку лукаву, на ті ластівки-брови. І так весело з нею, бездумно ...
А вона думала, що він...
А він думав, що вона така собі активістка, иіо тільки на зборах може кричати, хліб "щупати", та скрізь свого носа тикати...
Розійшлись вони, як зірниця засяла на блідосиньому небі.
Були й у полі й на леваді. Голова сільради повинна знати, що в неї діється у селі.
От, як то спобіжить людину щастя!
VIII.
— Як ви, все ж таки, думаєте? — запитав Валер'ян Климович Кармаліту на черговому діловому побаченні.
— Я думаю, що Дука — мітична постать — твердо відповів Кармаліта.
— Ну, а цей напад уночі після куткових зборів на комсомольця Трахтенберґа.
Слідчий підсунув Карма літі газету "Соціялістична Дри-жипільщина", де було підкреслено червоним олівцем: "Героїчний вчинок комсомольця Трахтенберґа". Було написано так:
"Учора вночі на комсомольця Трахтенберґа, коли він вертався з куткових зборів у с. Марійці, було організовано напад куркульської банди. Тільки завдяки відвазі товариша Трахтенберґа, йому вдалося рішучо розправитися з бандитами й врятуватися."
— Це цікаво! — сказав Кармаліта й подивився на число газети. — Тієї ж ночі щось подібне трапилося й з одним нашим учителем .. . Тільки .. . щось мені незрозуміло ... В Трахтенберґа ж була зброя, чом же він не стріляв?
— Трахтенберґ каже, що тоді прибіг у комуну, як вистріляв усі набої ...
— Він таки кричав: "Ґвалт! Бандити!" Всіх нас побудив, але стрілянини ніхто не чув ...
— Ну, а той ... Вчитель ... Також не стріляв?
— Та в нього ж нема жодної зброї.
— Ну, гаразд!
Валер'ян Климович ще раз перечитав черговий рапорт Карма літи, дещо підкреслив червоним олівцем і сказав:
— Ви не зовсім ясно уявляєте собі Дуб'ягу. Чи не могли б ви пригадати ще, — при яких обставинах і в якому дусі говорив він про жінчиного брата?
— Явдощиного брата? — здивовано перепитав Кармаліта. — А в неї брат є?
— Так. Ви хіба не знаєте? — невинно подивився слідчий на Кармаліту. — Артиста Данила Ференця, засудженого два роки тому, члена СВУ.
Кармаліта був вражений.
— Ніколи він не згадував ні про якого артиста... І в хаті в них ніколи про це не говорилося. Якби був такий, то колись би та згадали. Я ж там свій ...
— Коли ми щось стверджуємо... — добродушно почав Валер'ян Климович. І не докінчив. — Ну, гаразд! Все ж, я попрошу вас позондувати в цьому напрямку. Може які родинні фотографії, чи що?
І пригадавши щось, він додав:
— І ще я хотів вас просити про одне. Напишіть, будь ласка, до наступної явки про Тараса Сарґолу. Ви йоіо знаєте?
— Дуже добре. Ми з ним три роки разом училися, зустрічаємося дуже часто, майже щодня.
— Що він собою являє?
— Так... По-моєму, хлопець ще себе не знайшов. Правди шукає...
— Аз ким він здибається? Які його теперішні настрої? Чи має він зв'язок із батьками, родичами? Щось я ніде не читав його друкованої заяви, що він пориває із своїми батьками й родичами.
Кармаліта задумався.
— Цього не знаю, але мені здається, що він — чесна людина. Себто, я хочу сказати, — на контрреволюцію нездатний. А настрої ...
Знов подумав.
— Він написав героїчну п'єсу про комуну " Вперед*. Оскільки я його знаю — хлопець він щирий і написане відбиває його власні переживання.
— Напишіть і про нього. Так. Ну^до побачення! Не забудьте ж — у п'ятницю, о сьомій годині.
Статистик райвиконкому, він же слідчий ГПУ, він же — безпосереднє начальство Кармаліти у таємній роботі, встав. На знак, що розмову закінчено. Сердечно попрощався з Кар-малітою міцним потиском руки.