— Я вже дав двадцять чотири пуди.
— Аз вас належить ще двадцять.
— То я давав пудами, а тепер даватиму хунтами, а як уже дам п'ять хунтів, тоді й не приходьте більш.
— Але нам не хунтами треба. З вас ще двадцять пудів. А ні, то виходь з хати, — сказав Чоломбитько, переходячи на "ти".
— То й піду!
— Та чого ви до нього вчепилися? — заступилася Галка. — Він давно ще подав заяву в комуну, але баба його збила. Тепер він знову подав заяву до колгоспу.
— А-а, ну, так і кажіть! — примирливим голосом відступив назад Чоломбитько.
Чоломбитько ще недавно сам сміявся ввічі комуні, відкрито казав:
— До вас піду на весну. Тепер спродуюся. Я ще міг би почекати, але за два місяці за ворота виганятимуть...
Тепер йому довели "плян до двору", себто, наклали на/ нього стільки, що всі його спродування не помогли б. То він побіг і подав заяву до колгоспу, щоб стати першим, і зробився найзапеклішим активістом.
— А тепер ще й я скажу! — почув і за собою силу дід Бедрик. — Ось я, приміром, шість днів уже в колевгоспі, а ще й досі не знаю, чи мене заставлять робити.
— Заставлять горобців ганяти з конопель, — озвався якийсь сміхун, подимлюючи міцною махрою.
— То я не хочу! — запротестував дід Бедрик.
— Не схочете, то не будете, — заспокоїв аґроном.
— А як який лобуряка скаже: "0, не робить!"
— Не скаже!
— А як мене заставлять робити? — уперто провадив своєї дід Бедрик. — То я не хочу!
— Ви не слухайте цього діда! — знов заступилася Гапка. — Це такий трудяка, що й сам не всидить. І пасічник добрий.
— Бо це як я сам по собі... Ти мене кидай і в грязь, то я буду князь ... Але як заставлять ...
— Сміливо спіть на своїх подушках, діду! Ніхто вас не заставить.
— Як у кого є, то буде спати, а як у мене нема, то й на кулаку буде добре ...
Всі сміються.
— Ну, а ви дядьку Матвію? — знайшов другу жертву Чоломбитько.
— В мене все забрали! А їйбо, все забрали! Тільки гоно пудик дітям покинули! — скоресенько заговЬрив дядько Матвій.
— Державі треба хліба.
— А я ж чий?
— Треба так, щоб бідняк не йшов до вас за десять хун-тів три дні робити.
Здивований дядько Матвій аж підвівся.
— Та це цам приснилося! Коли це було таке?
— Знаємо тебе, куркульський підголоснику!
— В нас є такі дядьки, — сказала Гапка, — що думають собі: "Я походжу років так три, а ви собі, дурні, робіть у колективі..." От ви, дядьку Матвію, перший ...
Гапка вже також навчилася "щупати" так, щоб пов'язувати одне з другим: хліб і колгосп. Вона додала свою улюблену фразу:
— Давайте лучче чистим, откровенним язиком говорити ... Ось ви, дядьку Овраме! Ми всі знаємо, що ви бідняк. Чом ви й досі не подали заяву в колгосп?
— Я свій хліб із'їв, — та й як піду?
— А тепер що ви будете їсти?
— А яке кому діло? Буду голодний! .. — знервовано скипів Оврам. — Яке кому діло? ..
— Бо жалко нам, що ви несознательний, куркульську руку тягнете, — умовляла Гапка.
— Ну, хто має яке питання? — поспішився аґроном, щоб до гострого слова не доходило.
— Я запитання ніякого не маю, я буду говорити так, як є, — почав Кича. — Ось у мене реманент і кінь. А в Кара-камболя дві корови, він їсть молоко. То це, виходить, мій кінь робитиме на Каракамболя?
— З коровами буде з'ясовано. Може прийдеться й корови звести.
— А їйбо, корови не віддам! — визвірилася на аґронома Мартоха Каракамболь.
— Бліже к дєлу! — строго подивилася на Мартоху Гапка.
— Та я нічого, пішов би, — провадив далі Кича — але страшно, що сьогодні підеш, а взавтра викинуть...
— Народ у нас заляканий, — озвалася баба Каленичка:, якої ніхто й не питав. — Якби ж ваші не страхали людей! Якби ж того хоч хліба був чоловік довольний. Хіба ж ми-сленно — чоловікові попомахай тим ціпом цілий день без сала й хліба?
— Нащо ціпом? Машина змолотить, — заспокійливо перебив аґроном.
— Еге! Машина змолотить та й повезе, а ти тут, як знаєш!
— А от, скажімо, як земля навдобна, або сімена ледачі, непрацездатні, тоді що? — десь із глибокого кутка вилетіло запитання.
— А як град зіб'є? — пурхнуло звідтіля й друге.
— Не може бути в радянських умовах, — заперечив аґроном.
— Треба оштрахувати град... — спробував пожартувати той, що не переставав димити своєю махрою.
— Ми не впротів колективу, — знов влізла із своєю розмовою Каленичка. — Ми ще й допоможемо йому... Зберемося, поробимо два дні, а на весну може й самі вступимо ... Тільки ж не одказуйте нам у кооперації мила й чобіт...
— Не записуйте! — крикнула перелякано Каракамбо-лиха. — А то заставлять робити!
— Ти б краще помовчала! — штовхнули бабу Каленичку вбік.
— Та я ж висловлювання давала, — невторопно сказала баба Каленичка.
— Безсовісна ти людина, як тобі не сором! Треба по существу, а ти не туди їдеш.
— То це значить як? — розгнівалася баба Каленичка. — Чорти, не дадуть доказати, а тоді виходить не до порядку! . .
— Це невєрне запитання, — почав мирити бабів Чолом-битько. — Треба коротко, а ви зразу й запитуєте, й висловлюєтеся. Так ми ніколи до соціялізму не дійдемо, як будемо не по существу балакать ...
— Ану вас к чорту! — узлилася Каленичка й насупилася.
— Слухайте сюди! — встала Гапка. — Давайте, будемо говорити по душам. Он у канцелярії сільради стоїть хліб. Чий він, — чорт його знає! А ви знаєте, в кого ми його знайшли? В такого бідняка, що голим тілом світить, у Йосипа Дробота. Ясно, що не його. Коли ми його притиснули, то він признався, що куркульський. Нібито, п'ять пудів він заробив у Кіндрата Моголівця, а десять пудів Кіндрат у нього поставив, бо була буря й мусів скинути по дорозі. . .
— То який же Кіндрат Моголівець у біса куркуль? — не стямилася вдова Соломчиха, Кіндратова кума. — Роби й ти так, як Кіндрат робить, день і ніч, то й у тебе буде .. .
— А як хтось із себе строїть ледачком . . .
— Всі селом скажемо, що трудяка чоловік, — ще хтось підтвердив.
— І як попросиш що помогти, то все послухає . ..
— В Кіндрата Моголівця — млин, — сказав Чоломбитько.
— Він цього вітряка своїм горбом приробив!
— А як своїх, то ви не бачите? Он Ладьків батько побив січкарню, щоб не платити придналогу, то він і не куркуль?
— А в другого бідняка стоїть куркульський кінь, — мов би не чула цієї зливи реплік, непохитно провадила своєї Гапка. — Серед нас є ще такі, що несознательно за куркулем тягнуть. Може б ми вже звикли до думки, що ми — хазяї села, а не куркулі?