— І доповідну записку про звільнення від сільгоспподатку ми вчора забрали назад. А село й того не дало ...
Степанський мовчав.
— Ми вже повимучувалися з тією хлібозаготівлею. Товчемося, товчемося, говоримо на куткових зборах до світанку, кожного перевищупаємо: "Давай хліба!" — "Нема!"
— За ніч наберемо шість пудів. Хіба це діло? Всі перемучаться, й ми перемучимось ...
— Ну, це все були фрашки ... — перебив Степанський Дуб'ягу. — Ось прийдеться по-серйозному ... До речі, що то в вас там за проповідник об'явився? — заскалив одне веселе око Дмитро Степанський. — Ти давно знаєш. Серафима Кармаліту?
— Давно! Він помагав нам організовувати комуну. "Та й ти ж його добре знаєш", — у думці додав він.
— А чи там, у комуні, відомо вам, що він — петлюрівець, а опісля — автокефальний піп?
— Чом ні? — спокійно відповів Дуб'яга. — Він сам писав про це в автобіографії, як вступав до комуни.
— Безпартійний?
— Безпартійний, але був комсомольцем...
— Не прийняли до партії?
— Здається, сам не подавав.
— По-моєму, слід би дзенькнути, куди слід.
— Вже дзенькав.
— Ну?
— Сказали не совати носа не в свої справи. Секретар райпаркому замислився.
— Але масло каші не зіпсує. Ви там дивіться за ним!
— Та я в ньому певний, як у собі! — аж вирвалося в Дуб'яги. — Він може, як ніхто, вірить, що тільки комуна виведе наше селянство на шляхи соціялізму ... Скільки раз ми з ним говорили! Він каже: "Треба, щоб робітник і селянин мали не менш, як середню освіту. Тоді він після роботи буде, як і той, що коло чистої праці, нічим не відрізнятиметься ..." Та невже ж не видно людини?
— Ну, а що це за проповідь мучеництва в комуні?
— Воно й мені трохи здалося, — почухав потилицю Дуб'яга. — Я, думаєш, не говорив із ним про це? Він знайшов мені слова Леніна: "Оскільки ми не маємо ідеальної цегли для своєї будівлі, то мусимо брати цеглу побиту й зіпсуту капіталізмом і будувати з неї, з наших зіпсутих буржуазною ідеологією робітників і селян, щось прекрасне." "А про хрест і Голготу, то я, — каже, — так, щоб краще до жінок дійшло ".
Степанський вислухав, подумав.
— Але ж, пам'ятаючи Леніна, не можна забувати й Сталіна." Пильність, пильність і ще раз пильність", "жорстоку відсіч усяким проявам контрреволюційної контрабанди, посилена боротьба з клясовим ворогом," "геть винищити гнилий лібералізм у нас самих" ... — почав вичитувати Степанський з якихось паперів на столі.
— Та воно то, ніби, так ...
— А як він хоче бути агітатором, то хай дотримується тез, затверджених райпаркомом ...
— Добре, я скажу йому...
— Ну, гаразд, я трохи відхилився. Чи тобі вже відомо, що на вашу комуну покладено почесне завдання, — стати базою суцільної колективізації у Марійці?
II.
Ні, ніхто цього не знав. Ні Дуб'яга, ні секретарі партійних сільських осередків, ні партійний актив, — всі вони нічогісінько ще не знали. Вони прийшли й приїхали на черговий пленум, неторкнуті новиною, як невинні ягнятка.
Але в цю бурхливу ніч, протягом пленуму, в них повинні відрости міцні ікла, якими вони мусять хапати й перегризати горло клясового ворога, — куркуля й підкуркульника. Бо як не відростуть за ніч, то їх вхоплять другі якісь ікла. Це твердо пообіцяв секретар.
— Жодного прояву гнилого лібералізму, м'якотілосте, жодного відхилення від генеральної лінії партії ми не допустимо . . .
Партія вирішила перевести роздрібнене відстале сільське господарство на рейки масової суцільної колективі-зації. І перевести це в життя мають низові партійні організації, опираючись на сільський актив і найбідніше селянство, — коротше, так, як директива велить, ні прибавити, ні відбавити.
— І коли хто хоче бути й надалі членом партії, — закінчив Дмитро Степанський, — то мусить собі зробити з цього відповідні висновки.
III.
Минало літо, надходила осінь. Ще покищо лагідна, приваблива. Люди закінчували нагальні роботи, вже мали час і відпочити.
Так колись було.
Тепер, як надходив вечір, саме починалося в селі життя. Весь актив, учителі, комунари теж, справді вже повимучу-валися. Це на цілий вечір сходяться люди, туманіють, товчуть щодйя одне й те ж і, нарешті, розходяться з посоловілими очима, з чадом у голові. І не піти не можна, бо хто не йде — штраф платить. Птиця-Директива щораз ширше роззявляє свою пащеку.
Вночі — куткові збори, а вдень ходили по хатах комісії, ударні бригади, представники усякі з міста, озброєні комсомольці. В хатах двері не зачинялася. Село перетворилося на поле бою. Село так і називалося тепер у газетах — фронтом. Тільки в газетах писали про упертий і шалений опір куркульства, скажений наступ куркуля на ніжні соціялістичні елементи, про безвихідну неминучість провадити клясову боротьбу з найгрізнішим ворогом радянської влади.
Але на селі, тут у Марійці, скажімо, це виглядало трохи інакше.
Вже складено було списки експортних господарств. На хуторян і тих, у кого хата, бодай, під бляхою, дивилися, як на рокованих.
Страх повз по селу, немов його одвідала пошесть холери. Щодня довідувалися, що в ту чи іншу хату заглянуло нещастя. Описали за нездачу хліба Павла Галагана. Дали три дні строку, щоб вибрався, куди знає, Семен Худолій. Оголошено було, щоб ніхто не смів приймати таких. Приходили вчора до Кіндрата Моголівця й три години підряд умовляли, щоб дав заяву в колгосп. Не захотів, відмовлявся, що ще подивиться, як ті, в колгоспі, загосподарюють.
— Ну, то прощавайте! Щоб не каялися!
Вже поїхали ніби сьогодні на хутори, будуть заарештовувати хуторян і садити до дрижипільської лазні.
— Та й що з ними робитимуть?
— Не кажуть. Є наказ — очистити хутори.
Але ж це хуторяни! Багачі! Де в селі ті багачі взялися?
Хай дивляться! Хай шукають того хліба, як не вірять!
Проте, й у селі хазяїн, коли з'являться десь у подвір'ї гості, сходив з очей. Ще "гарештують?"
Знову об'явився бандит Дука. Це до котрого часу не було нічого чути про нього. І раптом: у комуні "Вперед" сіно згоріло. Казали, що зробив це Дука. У Вільшанці через вікно забито голову сільради і знайдено було записку коло нього: "Собаці собача смерть. Дука." Кажуть, той голова заставляв бабів зводити корови до тину під церквою і звозити скрині до колгоспного двору.