Очевидно, вважаючи цю "накачку" недостатньою, Кольобашка раптом нагнав ще дві атмосфери.
— А це посходяться кнурі на сільські збори й мучаться, то єсть, виноват, не вони мучаться, а ми... Він набере околот смердючого тютюну і буде курити, поки весь тютюн не викурить. В нього серце крепке, в нього жолудок крепкий, він дихає з усіх боків, аби порозкурювати людей.
Побачивши вогники зацікавлености в очах у слухачів (про кого це йде мова?), Кольобашка на хвилину замовкав, немов би милуючись із створеного ефекту. Нарешті, він намилувався.
— Мабуть той, хто затримав лишки, хоче стати кнуром, хай собі кнуру є! Паразит, інакше його не можна назвати, бо він уже перевершив свиню. Він хоче розперти пузо. Це наш гад — куркуль! Довга павза.
— Чи довго ми з ним будемо паскудитися? Чи ми, нарешті, вирішимо по-своему, чи він прийде ще й сюди насміхатися?
І сам собі відповів:
— Кольки!!! Він думає: "Хай там на кутку подрімають, а я собі тимчасом повезу хліб на ярмарок". Кнур, свиня, паразит паршивий. Він ставить радянську владу на старця... Він собі так міркує: "Борони Боже, один пуд здати, бо тоді й сто один прийдеться". Він хоче нас опутати, як гидкий павук. То треба його так одклеїти, щоб та павутина розірвалася. В нас більше сили, ми можемо так придушити, що потече, але не з того боку...
— Го-го-го! Хі-хі-хі! — раптом розвеселилися куткові збори, потішені мальовничістю Кольобащиної доповіді.
Це наддало Кольобашці духу.
— Ми зібрали ці збори, щоб руба сказати: чи й далі ми будемо потурати їм, посилати старчоводів, куняти по кутках, — чи час уже вибрати комісію, яка не буде лінуватися, не буде канючити пожертвування в куркуля, а візьме реальний хліб? Час уже не сидіти по кутках, а час уже на сьогодні сказати: "Куркуль паскудний, не хоче віддати хліба." Вже до нього приходили язикаті й горлаті, але гада-кур-куля не проймеш. Мовчить, як пень, аби хліба не дати. Дражнить! Вже пора сміховисько, тютюн залишити у куркуля, а візьмемося використовувати нашу владу на селі. Я гадаю, що прийдеться ...
— Прийдеться тут ночувати, — муркнув один дядько і взявся за картуза.
Кольобашка на нього напався.
— А ви, дядьку Матвію, не вшивайтеся! Він кашкета на вуха напнув, та й більш нічого його не торкається. От через таких ми й топчемося на місці, кланяємося, ходимо до куркулів. Всякий боїться встати й сказати: "Он той не здав лишків, мусить здати ..."
— Краще б він ним подавився, — невизначено бовкнув дядько Матвій і зняв кашкета.
— А то що? До них ходити, просити, кланятися? Не просити треба в них, а взяти силою хліб! Трохи вже втишилися собаки, — чи завтра знову почнемо їх дражнити? Ти до нього хоч губку прикладай, він хліба не хоче здати, а як чує про куткові збори, то геть із села тікає. Інакше, як негодяем, його назвати не можна. До куркуля не ходити, не просити треба, а зробити так, щоб він до нас ішов... до комісії ... Та просив нас! Согласні?
— Согласні! — відповіло кілька поморених голосів.
— Ну, то може в кого є яке запитання? Я скінчив.
— Чи це празда, що почнеться контрактація дівчат? Котра важить більше, як чотири пуди, — контрактуватимуть і одсилатимуть до Китаю? — запитала баба Самсониха.
— Але хто це вам, бабо, сказав? — скипів Кольобашка-.
— Наші всі дівчата ходять заплакані й мертві. Пріся ходила вже до сільради й заявляла, що не хоче...
— То це вам куркулі навмисне наговорюють, а ви й вірите ...
— Еге, і за комуну казали, що брехня, а тепер самі бачимо ...
— А що за комуну? Совєцька власть хоче добро зробити, підняти на вищу ступінь наше сільське господарство.
— Нам і так було добре. Хай би було по-старому!
— Царський уряд дбав тільки за балі та маскаради, а про нас не дбали...
— А проте, за Миколки нам було краще. Було в що вдягнутися, було що й з'їсти ...
— Бліже к делу! — перебив її Кольобашка.
— Та годі вам уже балакати, — перебили. Самсониху й інші. — Хай-но ще хтось скаже. А то ви так, як молотник: перемолотив, перемолотив, розструсив, — та й нема нічого.
— Ну, щось ви мали запитати, давайте, — милостиво дав слово Кольобашка Самсонишиному сусідові.
— Не секрет, що як тільки почули за контрактацію свиней і корів, так усе й порізали. Ну, а тепер як? — глибокодумно запитав чоловік.
— Чом же ви не роз'ясували? — підхопила друга. — Ви хотіли краще для себе, а нас обидили ...
— Отак ви, товариші-граждани, не зрозуміли, а тепер зосталися без свиней, — звисока сказав Кольобашка.
— А як друга собача душа йде та грабить! — знову' устряла Самсониха. — Нащо ж ти мене в шістдесят років гра-биш? Уб'ю, чортову душу. Мені вже он смерть за плечима, як сонце над заходом ...
— То котра людина характерно твердіша, то та не дасть...
— Бліже к делу! —і незадоволено сказав. Кольобашка.
— Та кінчайте вже, скоро треті півні заспівають, люди й ніч розберуть, — змолився дід Самсон.
— Ну, то я зачитаю резолюцію наших зборів, — з полегшенням вхопився Кольобашка.
Резолюція починалася так:
"3 метою розвитку сільського господарства та пролетарської культури, куткові збори села Марійки постановили вибрати комісію з п'яти чоловік для успішного переведення хлібозаготівлі, а саме ..."
Прізвища були звичайні, тих самих, що вже ходили по хатах, і люди не перечили. Хтось же, однаково, буде ходити... А якби й перечили, то що?
Але Кольобашка хотів, щоб невідмінно проголосували.
— Бо то кажуть "согласні", а як до діла дійде, то — "ми рук не підіймали" ... Давайте голоснемо й запишемо в протоколі, щоб видко було, що ми дійсно вільно голосуємо.
4. КОМУНА "ВПЕРЕД
І.
Тарас часто тепер заходив до Кіндрата Моголівця. Чогось тягло його, — чи по дорозі до комуни, чи як додому вертається, — зайти, хоч і зробити невеликого гака.
Тут не було нових вражень, але тут він відпочивав всією своєю істотою, мов при матері. Так, наче він пробивається через Дике поле, через хащі й зарослі незачепленого лісу, змагається із буйними височенними травами і будяками вище голови, щохвилини ризикує й остерегається: не опинитися на іклах дикого вепра, не наступити на змія-полоза, не вступити у трясовину.
І раптом опиняється в прихованому серед лісу затишному хуторі-займанці, де все дише спокоєм, певністю, споконвічним звичаєм. Всьому є місце: стіл, поставлений віками й традиціями ще може трипільців-вогнепоклонників під образами на покуті, піч — ліворуч на приході, мисник — праворуч, рожі — перед призьбою, глечики — на кілках лозової ліси, льох — там, де йому віками годиться стояти.