— На один день, діду, — сказав Іван. — А завтра — знову до роботи. Ми їдемо на Пленум. Може, чули — ракета вже закінчила політ…
— Чув, чув. По радіо. Наче казка… Якби сто років тому, нізащо не повірив би, а тепер навіть діти не ди-вуються…
Марія дивилася на обличчя діда Свирида. Вона вперше бачила його, а разом з тим в його рисах, голосі було щось рідне, знайоме, пережите, ніби давня казка, почута в дитинстві з уст бабусі. І спокійне ставлення вмираючого до своєї смерті, його простий, щирий оптимізм будили в серці дівчини хвилююче почуття гордості за людину, віру в її безсмертний шлях. І, вже не боячись, що вона робить щось негоже, Марія взяла висхлу, ва-жку руку діда в свою ніжну долоню, заглянула в ясні, вже потойбічні очі.
— Вам не важко говорити, дідусю?
— Ні, дитино… Я радий погомоніти з вами…
Марія хвилювалась. її чорні, гарячі очі сяяли такою життєвою жагою, що дід Свирид відчув дивну полег-кість.
А дівчина шепотіла:
— Ви багато жили, дідусю, багато думали. Мені хочеться знати, що дало вам життя?
Дід радісно всміхнувся, трохи посунувся, показав очима па край ліжка.
— Спасибі, дитино. Сідай тут… І ти, Іване. Порадували мене. І прах мій поховаєте, і слово моє останнє почуєте… Дівчина в тебе, синашу, хороша… Марусю! Ти готуй гостям, що треба, а я… погомоню… То питай же, дочко… Питай.
В свідомості Марії було дивне відчуття. Світ зник, розтанув, а може, об’єднався в ній одній. Не було ді-да, не видно Івана, — численні ряди поколінь вишикувалися нерозривними рядами, ніби акорди мелодії, а хіба можна розірвати мелодію, розбити її на частини? Саме таке відчуття було в її серці. Життя діда Заграви, його думи, великий досвід його довгих, сповнених боротьбою і пошуками літ здавалися Марії вступом до її життя, до життя інших людей, які живуть тепер і ще будуть жити на рідній планеті?
Невимушено звучали запитання. Тихо, ніби шелест вітру, було чути слова відповіді.
— Сто двадцять років! Кажуть, це багато, діду. А чи довгими вони здалися вам?
— Ніби в одні двері ввійшов, а в другі вийшов, дочко… Дорога довга лише спочатку, а в кінці її нема.
— Чи хочеться ж вам жити ще?
— Старе як світ запитання… Нащо жити такому старому пеньку, яким я став? Життя цікаве тоді, коли воно в творчості, в труді… Я не боюся смерті, я радію їй, бо це зміна форми… В цьому радість життя. Якби не було смерті — не було б розвитку. Хіба не все одно, в якій краплині відіб’ється сонце? Воно ж єдине… Так і життя. Хіба не все одно, в кому воно проявить себе… в тобі, в мені, в тисячах інших. Ми його частина, а части-на завжди входить в ціле… Що ти посміхаєшся, Іване? Мабуть, думаєш — розвів дід філософію? Еге?
— Ні, ні, — гаряче заперечив Іван. — Я, навпаки, заздрю вам. Я подумав: як би собі перед смертю збере-гти таку ясність, думки, такий оптимізм.
— Збережеш! — хитнув головою дід. — Мій корінь… Ну, чорноока, продовжуй прес-конференцію… з мертвяком… Жартую, жартую…
— І ще, дідусю, дуже хочеться знати вашу думку… В чому ви бачили щастя людини?
— Хм… Щастя. Кожен розуміє його по-своєму. Можна запитати точніше. В чому мета людини, її життя? Чи не так?
—— Так, дідусю!
— Найповніше відбити світ, дочко, — ось мета. Я часто думав над такими явищами. Існує гарний крає-вид. Один байдуже проходить мимо, а другий завмирає в захопленні перед цією красою. Те захоплення є най-вище щастя. Або, скажімо, музика… Для одного вона блаженство. Для іншого — набір незрозумілих звуків… В світі є все, щоб людина була щасливою. їй лише треба настроїти себе, щоб звучати на красу, а не проходити мимо.
— А наука, техніка?
— Так це ж і є відбиття світу, — здивувався дід. — Все глибше і глибше. Тільки дехто бачить в науці са-моціль або єдиний шлях… А шляхів безліч. І найголовніший — служіння людям. Служіння, а не прислужуван-ня…
Дід Заграва заплющив очі, замовк. Він дихав ледве чутно. Іван тривожно схилився до нього.
— Вам погано, діду? Може, не треба говорити?
— Говори, запитуй, — прошепотів дід. — Ще… востаннє, доки думка працює…
— Люди Землі вже міцно стоять на власних ногах, діду, — сказав Іван. — Ми сягнули іншого світу, від-крили там планету. А на ній — життя. І не лише життя, а розумних істот. Вони не схожі па нас, але, напевне, дорога в них попереду така, як в нас позаду… Вони ще темпі і дикі, діду. Ви чуєте?
— Чую, синку, — озвався дід. — Я зрозумів тебе… Коли сліпий стоїть на тротуарі — зрячий допомагає йому перейти вулицю. Коли спраглий приходить до джерела — йому дають пити. Коли дитя виходить з колис-ки — мати вчить його ходити…
— Мати вчить його ходити, — ледве чутно повторила Марія. — Ти чуєш, Іване?
— Чую, Маріє…
На світанку ховали діда Заграву. Труну несли Іван і кілька молодих хлопців — пращуренят діда Свирида. Ніхто не плакав. Сходило сонце. Над степом котилися урочисті тумани. І здавалося, що в навколишній природі звучить могутня, нечутна мелодія реквієму — мелодія вічної зміни, творчості, життя.
Вони прощалися з матір’ю.
Іван нічого не говорив про свої плани, та мати серцем щось відчувала. На обличчі в неї лежала тінь болі-сного роздуму, неземного суму.
В глибині прозорих очей тремтів, пробивався назовні плач. Але мати стримувала себе, гладила шкаруб-кими пальцями руку сина.
— Вже летиш, синку?
— Треба, матусю…
— Чи побачу тебе ще?
Іван мовчав, ніжно дивився на рідні риси любого обличчя, ніби хотів ввібрати їх в себе назавжди. Мати судорожно зітхнула, приклала долоню сина до грудей собі.
— Не вернешся… Чує серце моє…
— Ми повернемось, ненько. Як тільки настане вечір, дивись на далекі зірки. Серед темних небес мерех-тітимуть тисячі вогняних поглядів. Там будуть і наші очі.
— Де ж ваша зірка, діти мої? Де розшукати її на небі?
— Скрізь, ненько. Скрізь, де мерехтять далекі світи, сини шукають доріг. Вони хочуть знати — звідки й куди. Ти чула, що казав дід? Коли дитина виходить з колиски — мати вчить ходити її…
— Я все зрозуміла, синку. Важку дорогу вибрали ви з Марією. Та коли йдете до щастя, треба вибирати найважче. Щастя не знайти на доступних стежках. Летіть, мої ангели. Тримайте серця відкритими — і поміч прийде завжди.
…Літак взяв напрям на схід. Внизу розмаїтою смугою полинули поля, гаї, ліси і ріки. Але Марія з Іваном не дивилися на барвистий килим рідної землі. Вони, прихилившись одне до одного, взявшись за руки, думали, говорили. Слова були тільки оболонками того, що діялося в глибині душ, але вони розуміли з півслова.