А тим часом на "Олімпі", в приміщенні Вищого Пленуму Учених Землі, не чути привітань, промов, су-перечок. Занадто величним було те, що сталося. Сотні вчених планети, затамувавши подих, слідкували за див-ними подіями, що розгорталися за десять світлових років від системи Сонця.
— Хто ж буде досліджувати новий світ? — запитувала схвильовано Марія.
— Робот, Друг. В основному він для цього і призначений. Те, що він зустріне на шляху, передається в корабель, а корабельний психопередавач спрямовує сигнали до Землі. Та для чого я буду пояснювати. Ви це побачите самі.
Екран Міжзоряного Пульта, де знаходились Марія з Загравою, потьмянів. Мабуть, над рівниною, де при-землився корабель, проходили важкі хмари. Курява потроху розійшлася, тепер вже можна було бачити на обрії стіну дерев. Рівнина була піщаною, де-не-де вона рябіла голубими і сивими кущиками кучерявих мохів чи яки-хось трав.
Робот тим часом ходив по каюті, щось нишпорив, заглядав у всі шпарки, перевіряв шкали приладів. По-тім він повернувся до пульта корабля і сказав:
— Капітане, всі системи корабля працюють нормально. Конденсована інформація польоту повністю пе-редана на Землю. Можна починати дослідження планети.
— Дякую, Друг, — відповів Заграва. — Пора.
— Тоді я йду, капітане.
— Щасливо, Друг.
Робот підійшов до дверей каюти. Вони автоматично відчинилися. Він раптом затримався на мить, повер-нувся "обличчям" до екрана і сказав:
— Ви не турбуйтесь, капітане. Я все зроблю. Все. що зможу. Я впевнений у своїй системі.
— Я вірю тобі, Друг, — серйозно відповів капітан.
— Дякую. Переключайте зв’язок на мене.
Робот рушив по коридору, спустився внутрішнім ліфтом вниз, відкрив вихідний люк. Заграва натиснув на пульті керування кілька кнопок. Зображення на екрані швидко змінилося. Тепер видно було зовсім близько жовтувату рівнину, далекі сріблисті пасма на обрії, нижню частину корабля — сіру, поїдену метеоритним пи-лом.
— А де ж Друг? — занепокоїлась Марія. — Чому його не видно?
— Його й не побачите. Це ж через нього ми бачимо навколишнє.
— Шкода.
— Інакше не можна. Так зручніше…
На екрані з’явилася верхівка міжзоряного корабля, мабуть, робот оглядав його згори донизу. Пролунав голос Друга:
— Добрий апарат. Жаль, що він не повернеться на Землю.
— Колись повернеться, Друг, — відповів Заграва. — На планету прибудуть люди, побудують заводи, мі-ста, і тоді ми знову пошлемо його в простір.
— І мене, капітане!
— І тебе, Друг.
— Ну, я пішов. Слідкуйте за мною.
Почувся тріск. Обрій колихнувся, внизу попливла рівнина. Робот рушив до лісу. Його металеві ноги впе-внено підминали спечений страшними вибухами грунт. Спалена рівнина закінчилася. Все густішими Ставали зарості кучерявих трав. Друг зупинявся, в деяких місцях виривав з корінням небачені рослини, уважно розглядав. Одного разу він заявив:
— Повертаючись назад, я захоплю зразки рослин. Треба дослідити їх на кораблі.
— Обов’язково, Друг. Ти слушно говориш.
Робот незабаром наблизився до лісу. На шляху зустрічалися поодинокі покручені дерева. Товсті фіолето-ві стовбури вібрували зсередини, ніби переповнені соками. Сріблисті віти здіймалися високо вгору, наче тягну-лися до променів зірки, яку закрили важкі хмари. Та ось навколо прояснилося. По рівнині, по стовбурах дерев поповзли світляні плями. Робот глянув угору. На екрані виникло зображення ніжно-зеленого неба в просвітах між хмарами, потім великий сліпучий диск Тау Кита. Віти дерев, відчувши палюче проміння сонця, швидко розійшлися, ніби збільшуючи площу срібного віялоподібного листя.
— Цікавий механізм, — промовив Друг. — Пристосування для вловлювання енергії зірки.
— Так, як і на Землі, — сказав Заграва.
— Набагато активніше, — заперечив робот.
— Ого, — всміхнулась Марія. — Він вступає в дискусії?
— Нічого дивного, — пояснив капітан. — В його нам’яті закладена не лише технічна інформація, а й ба-гато знань з інших наук.
У повітрі промайнули якісь кулі. Вони пролетіли над головою робота і зникли за деревами.
— Птахи, — скрикнула Марія.
— Не схоже, — сказав робот. — Вони без крил. Мабуть, зовсім інший принцип польоту. Іду далі.
Стіна дерев присунулась ближче, оточила Друга з усіх боків. З’явилися інші дерева, з чорними стовбура-ми. Вони стрімко вгвинчувалися поміж іншими деревами, прагнучи до променів зірки. Поряд з ними, в пітьмі і затхлості предковічного лісу, гніздилися якісь грибоподібні рослини, занурившись щупальцями-коріннями в ґрунт. Робот зупинився біля одного "гриба". Створіння зашипіло, зітхнуло, потягнулось до нього. Друг відсту-пив.
— У нього невідомі наміри, — заявив він. — Дуже дивна рослина.
Спереду почувся якийсь шум. Робот вийшов на широку галявину. Поміж деревами замаячили рухливі постаті.
— Тварини! — прошепотіла Марія.
Заграва мовчав. Він уважно дивився на метушню тих істот, ще не збагнувши, з ким зустрівся на далекій планеті Друг. Кулясті тіла, чотири ноги. Вони дивно підстрибують на місці, деякий час тримаються в повітрі, ніби невагомі. Все ближче і ближче. Невже це тварини? Чи, може, розумні істоти?
— Іване! — скрикнула Марія. — Це люди, тобто розумні істоти… Погляньте, в того… великого — при-краси… Ви бачите?
— Бачу! Тепер бачу! Справді, розумні істоти. Тварини прикрас не носять! Але які ж вони дивні! Вони оточують Друга, нападають на нього!
— Капітане! — почувся голос робота. — Ці істоти обмацують мене, я відчуваю осмислені дії. Що роби-ти? Вони можуть зіпсувати мій механізм.
Зовсім близько на екрані з’явилися очі — троє круглих пронизливих очей. Пролунав галас, писк, члено-роздільні вигуки.
Заграва вперше розгубився. Думка його блискавично працювала. Включити захист? Знищити напасни-ків? Перша зустріч — і вбивство?
— Капітане! — високим голосом обізвався робот. — Чому ви не відповідаєте?
Щось затріщало. Екран раптово погас. Марія злякано поглянула на капітана. Його обличчя поблідло.
— Що сталося?
— Друг! — закричав Заграва, все ще не вірячи сам собі. — Друг! Ти чуєш мене?
Екран мерехтів слабими іскорками. В ефірі була тиша. Механічний Друг, посланець Землі в далекому світі, замовк.
СУПЕРЕЧКА НА "ОЛІМПІ"
Дідові було сто двадцять років.