— А вони нас? — жваво запитала Марія.
— Вони… вони нас, безумовно, можуть. Адже вони пройшли той шлях, яким з такими труднощами пря-муємо ми.
— То, може, вони навіть бачать нас, чують? Знають про наші польоти?
— Що ж, цілком можливо. Але тут ми ступаємо на хиткий грунт здогадок. Я ніколи не оцінюю дії інших істот, тим більше вищих від мене, з позицій своєї логіки. Ви розумієте мене, Маріє?
— Я розумію… Можна легко помилитися. Але я не вперше чую такі думки. Ваші слова нагадали мені вечори над Дніпром… Я тоді була малим дівчам.
Марія метнулася назустріч своїй таємниці, ніби кидалася в холодну воду. Чому вона так вирішила? Чи, може, не вона? Може, то серце не витримало, відкрилося назустріч йому?
Заграва тривожно глянув на дівчину, вражено завмер. Сива брова здригнулася, піднялася вгору.
— Як ви сказали? Вечори над Дніпром… Марія… Марія Райдуга… Невже це правда? Ви Маня? Малень-ка чорноока дівчинка? Та сама, що ховалася за верандою?
— Та сама, — радісно сказала Марія, і сльози вдячності виступили в неї на віях. — Маленька… чорно-ока… Я нічого не забула, я все пам’ятаю. І вас, і Гримайла, і старого Сума, і директора Лисицю.
— Значить, мама… загинула? — смутно прошепотів Іван. — Яка жінка була… яка людина…
Хвилинний смуток, ніби весняний мороз, повіяв над серцями. Ненадовго. Хіба можна сумувати серед то-ржества життя? І знову сяють дівочі очі, і знову розпрямлюються брови Заграви. Летять, струмують спогади, думки.
— Так ви не забули мене?
Чи забув він? О ні! Ті дні вирізьбились назавжди в серці. Тоді сталося дуже багато.
— Скільки тоді було сказано, скільки вимріяно, — щасливо каже дівчина. — Пам’ятаєте ваші гіпотези про прибульців? Ваші мандрівки в машині часу?
— Пам’ятаю, — сміється Іван. — І вірю в них. Ще трохи, ще кілька років — і ми будемо знати істину. Не треба лише боятися припущень, думок, гіпотез…
— А як же Гримайло? Його машина часу?
— Ще живий старий. У нього великий інститут. Вони працюють над важливою проблемою — зв’язати суб’єктивні подорожі в часі з практичним застосуванням. І ще одна проблема — може, найважливіша — про-никнення в сусідні світи, в світи інших вимірів. Це буде грандіозно — з’єднати сусідні світи, вивести їх на єди-ний шлях еволюції. Але скільки ще попереду перешкод, помилок і невдач!
Палкі слова Заграви перебив сигнал на пульті. Космонавт замовк, обличчя його стало замкнутим, вольо-вим.
— Пробачте. Півгодини минуло. Я беру управління кораблем на себе.
Зображення планети виростало. Ось воно закрило небосхил. Марії здалося, що її оточив густий, непро-никливий туман. З динаміків було чути тонкий, пронизливий свист. В нього вплітався чіткий, розважний голос Друга:
— Тридцять кілометрів над поверхнею. Двадцять п’ять… Двадцять… П’ятнадцять… Десять. Пора нейт-ралізувати інерцію, капітане!
— Дякую, Друг. Я бачу.
Корабель вийшов з хмар. Стало видно поверхню планети. Вона здавалася сріблистою. Поміж тими сріб-листими масивами чорніли гірські кряжі, темніли озера. Потім суша обірвалася, і вдалину простягнулася гладь великого океану, оповитого туманом.
Заграва протер очі, приглядівся.
— Що воно таке? Чи сніги, чи низькі хмари? Друг, що показують біологічні аналізатори?
— Що вас цікавить, капітане? — запитав робот.
— Сріблисті утвори на суші планети.
— Це рослини, — лаконічно відповів Друг. — Але не хлорофільні.
— Ой як цікаво, — озвалася Марія. — Зовсім інший світ!
— Цього й треба було чекати, — сказав радісно Заграва. — Двійник Землі — не так цікаво! Друг, що по-казують аналізатори повітря?
Робот поворушився, поглянув праворуч, ліворуч. Повернувся до екрана, мигнувши фосфоричними очи-ма, сказав:
— Чудове повітря, капітане. Тридцять процентів кисню, п’ятдесят — аргону, п’ятнадцять — азоту, про-цент — вуглекислоти, інше — нешкідливі домішки. Для людини годиться…
— Дякую, Друг, — задоволено сказав Заграва. — Саме це мене й цікавило.
— Невже ви гадаєте, що там доведеться побувати людям? — тихо запитала дівчина.
Обличчя Заграви повернулося до Марії, і вона побачила в сутінках його дивні очі. Чому він так дивиться на неї? Невже вона запитала щось негоже? І раптом в її свідомості виникли слабкі образи-думки. Вони були явно не її. Тоді чиї ж? Невже його? Вони були мов спалахи блискавки, мов легкі сонячні тіні від хмар. Марія бачила його і себе. Вони йшли поруч між заростями сріблистих дерев. Вони йшли назустріч сонцю. Зорі всти-лали їм шлях, спереду виростали примарні колони дивних будівель, по боках розпускалися гірлянди небачених квітів.
— Я зрозуміла, — прошепотіла Марія. — Ви самі хочете побувати на цій планеті.
— Не сам, — м’яко заперечив Заграва.
— Зі мною, — сказала вона. — Я зрозуміла все. Не треба говорити більше. Я боюся, щоб це не стало хи-мерою.
Заграва простягнув руку, доторкнувся своїми пальцями її пальців, і в могутньому струмені енергії, який пронизав їхнє єство, відчув: задумане збудеться.
— Пора вибирати місце для посадки, — попередив Друг.
— Я бачу, Друг, — сказав капітан.
Корабель промчав над океаном і знову летів понад сріблистими хащами. Ось вони зникли, внизу розсти-лалась рівнина. Праворуч синіла широка стрічка ріки, ліворуч висока гряда гір.
— Не видно жодного міста? — сумно озвалася Марія. — Невже тут нема розумного життя?
— Зачекайте, — серйозно відповів капітан. — Хіба ви забули, про що ми недавно говорили?
Через оптичні отвори корабля було видно, як сріблисті хащі дивних дерев хилилися під ураганними по-токами енергії, що їх випромінювали двигуни ракети, потужні смерчі виривали, мов нікчемне бадилля, товсте-лезні вузлуваті стовбури і відкидали їх разом з хмарами куряви на десятки кілометрів.
З громом і свистом корабель повільно опустився на рівнині, недалеко від лісу.
Робот подивився праворуч, ліворуч, підняв руку і задоволено заявив:
— Політ Сонце — Тау Кита завершений успішно, капітане! Земля торжествувала.
Останні скептики, які ще заперечували можливість єднання з далекими зірками, були присоромлені. Зда-ється, на планеті вже не залишалося такого скепсису, який би не був розвіяний гігантським науковим подвигом.
І знову вирували натовпи людей, проголошувались гарячі промови, шаленіли від щастя діти, клекотів ефір над планетою. Ще не знали, які дива відкриє новий світ, що чекає людину в сріблистих заростях далекої сестри Землі, але вже всі були твердо переконані — немає меж могутності вільного людського духу.