— А це того дрохвича нема, що вони брехуни. Нічого вони в кашу не клали, тільки задавалися!
Від цих несподіваних слів Сашко зблід. Йому дух забило, він щось сказати хотів і не зміг.
Кость краще володів собою. Примруживши очі і блиснувши ними, він спитав у Тимофія:
— Це ми з Костем брехуни, еге?
— А то й не брехуни,— не спинявся Тимофій.— Стільки кричали: "Дрохвич, дрохвич!" А де ж він?
Справді, де ж дівся дрохвич? Бідолашний. Кость, бідолашний Сашко! Що ж вони могли сказати супроти такого закиду, коли справді птах з відра зник.
І Кость похилив голову.
— Ага, мовчиш, мовчиш? — допікав Тимофій.— Сказати нічого, так язик аж у п’яти втягло...
Бувають у житті такі безвихідні становища, коли чесні люди, як Кость і Сашко, не можуть нічого сказати на своє виправдання, бо ж докази зникли...
Люся, Оля і Люба сиділи на тому місці, де годину тому Кость і Сашко молотили гранітними каменюками дике скло. Скрізь блискотіли різнобарвні скалочки — червоні, медово-жовті, зеленаві, золотисті, димчаті.
На одній великій каменюці лежали готові крем’яхи — два набори; один той, що його робив Сашко, другий — що робив Кость. Дівчата глянули — і очі порозбігалися у всіх трьох. Люба взяла на долоню перші, які були від неї, крем’яхи, почала пересипати їх на долоні. Камінці заторготіли, але якось м’яко, поверхні їх блискотіли, переливалися в сяйві. Любі від цього видовища аж дух забило.
Забило дух і Люсі. Оля всім своїм єством потяглася до камінців, скрикуючи: "Ох і ловкенькі ж які!" А більше говорити не могла, слів не знаходила!
Навтішавшись трохи м’яким стукотінням і блиском камінців, Люба нагукала на Сашка і, коли він прийшов, спитала:
— Це ті, Сашко, крем’яхи, що ви з Костем для мене робили? Еге?
— Еге,— відповів Сашко.— Оці, що в тебе в руках, то я зробив, а ті, що в Люсі,— Кость.
— Спасибі ж тобі, Сашко. І Костеві спасибі за подарунок,— промовила Люба.
Сашко запишався від такої подяки та ще й сказаної при Люсі й Олі, але скромно відповів:
— Ні за що. Ми, як схочемо з Костем, так мільйон їх наробимо або ще й більше. Дикого скла тут ого скільки!
— Це дуже добре,— зиркнула на нього привітно і водночас насмішкувато Люба.— Але "більше" — не треба: для мене й мільйона вистачить.— А тоді обернулася до Люсі й Олі, і голос її заспівав: — Я дуже рада, Олю й Люсю, що ми з вами зустрілися й познайомилися. То я про новопшеничанську експедицію тільки по радіо чула, а тепер ось перед собою бачу, і мені хочеться зробити для тебе, Олю, і для тебе, Люсю, щось гарне-гарне... Якщо вам подобаються ці крем’яхи, то візьміть їх собі на пам’ять про нашу зустріч. Ти, Люсю, оці, а ти, Олю, оці... А мені хлопці ще зроблять. Правда ж, Сашко?
— А нам. що станеться! — вигукнув охоче Сашко.— Зробимо!
Ні в Люсі, ні в Олі зроду не було таких крем’яхів. Вони пересипали їх з долоні в долоню, підкидали вгору кожен камінець окремо, по два і по три, ойкали і вигукували:
— Як же ж і блискотить! Такого нам ще ніхто не дарував..
І Оля поцілувала Любу в щоку. Люба віддала поцілунок Олі...
Від цього видовища Сашкові враз стало нудно. Він залишив їх і опинився біля Куприка:
— Бач, смеркає. Вже й сонце зайшло.
— Еге ж, зайшло,— підтвердив Куприк і крикнув Пилипові й Хомі:
— Пустиня за плечима. Вже вода і оаза...
Коли б Пилин і Хома одразу кинулися до води, це не був би вчинок, гідний запеклих підкорювачів Цайдаму і Каракумів. Справжні. мандрівники уміють володіти своїми переживаннями й почуттями. Ось чому, перш ніж припасти спраглими губами до вінця відра, Пилип сказав, насилу повернувши у роті язика:
— Це ти воду з джерела приніс?
— З джерела,— відповів Куприк.—Тут не джерело, а Ніагарський водопад: вода б’є просто із скелі і холодна, як крига. Ось хоч і покуштуйте.
— Покуштувати можна,— згодився Пилип,— бо таки добре хочеться пити. Тільки що ж з відра! От коли б з чобота! Пам’ятаєш, як шведський мандрівник Свен Гедін напував Касима, коли вже перейшли всю пустиню Цайдам?
Ця ідея, видно, захопила й Куприка. Він пожвавішав, але одразу ж і отямився:
— Еге, так то ж чоботи,— сказав він з жалем,— а в нас — сандалі, весь верх з дірочками: не вдержиться.
— Жаль,— зітхнув Хома.— Бо ж із чобота, мабуть, хіба ж така вода?! Ну, коли не можна, то давай Пилипе, так будемо пити. Ти прихиляйся до відра з того боку, а я ось з цього...
Але Пилип не прихилився. Нагнувся, скинув з ноги сандалію, оглянув її.
— Дірочки пилюгою позабивалися: хоч і витече, так небагато.— Пилип постукав сандалією себе по нозі, струшуючи пилюку, потім зачерпнув води з відра, сполоснув і, вихлюпнувши, набрав вдруге, як у цілком чистий посуд, а вже по цьому, кваплячись, припав до задника губами.
— Ти глянь! І з сандалії можна! — вигукнув Хома. Він мерщій скинув своє взуття і проробив з ним ті ж самі операції, що й Пилип.
Поки Пилип і Хома цідили воду, Куприк розширеними очима дивився на них, потім не витримав і спитав, зазираючи Пилипові у вічі:
— Добра? Еге?
— Ох і добра ж,— замість Пилипа, відповів Хома.— Ніколи ще такої не пив. Як мед!
Тоді Куприк нагнувся, швиденько стяг з ноги свою сандалію, сполоснув, зачерпнув з відра і припав губами до задника.
Невідомо, якою йому насправді та вода здалася, однак, випивши першу міру, він з ентузіазмом промовив:
— От добра! Як "Миргородська"! — і зачерпнув сандалією вдруге...
Розділ двадцять другий
Зникнення дрохвича з Сашкової й Костевої пшоняної каш! так і залишилося загадкою. Був дрохвич і не стало! Може, розварився! Тоді від нього у каші повинні були хоч кісточки залишитися. Але їх не знайшли ні Кость, ні Сашко, ні навіть Тимофій!
Єдиною втіхою для Костя й Сашка була нагода порахуватися з Тимофієм. Вранці Білан Білосніжний зник із табору і незабаром повернувся, несучи в зубах неживого ховрашка.
Наблизившись до Костя, він спочатку тернув його лобом у коліно, далі почав опускати голову, щоб покласти ховрашка йому до ніг.
Кость спинив Білана:
— Це ти, Біланчику, отому Тимофієві однеси, бо він все не наїсться, все голодний та всіх брехунами обзиває. Покажи йому, що ти пес чесний і знаєш своє діло.
Білан підвів голову і, так само гордовито ступаючи, попрямував до Тимофія, і, не глянувши на нього, поклав йому біля ніг неживого ховрашка. А потім обернувся, велично підійшов до Костя, сів біля нього, примружив очі, спрямувавши їх на вершину карпатської гори Менчул. Цю гору дуже красиво намалював київський художник Данило Безуглий. Білан Білосніжний, звичайно, картини художника не бачив, однак спрямував погляд саме на ту гору, проминувши Еверест, Гаурізанкар, Казбек і навіть знову-таки карпатську вершину, котра має чудне отаке ім’я — Піп-Іван.