— Не знаю, як кому, а я не їв борщу кращого, ніж той, що зварила баба Галущиха — Немидора Харлампіївна. Він був дуже гарний. А ось сьогодні, поївши борщу, що зварила Ієреміада, я так само подумав: в тому борщі своя сила, в цьому — своя. Той борщ для поезії, бо поезія там, де добра робота; а цей борщ — для серця. А що таке серце — нічого не хочу казати, самі знаєте. Без поезії ж і без серця жити не можна. Отож, коли б мене хто спитав: "Петре, ти за який борщ?", то я, щиро мовивши, одказав би: "Я за той і за той!"
"Ти глянь, як він добре сказав! — подумав Лука Гречаник.— Скільки думок, а слів жменька!" І Лука Гречаник голосно заплескав у долоні. Його підтримав Семен Халява. До них приєднався весь зал.
Голосували так: зашили дві шапки, залишивши невеличкі прорізи, щоб просунути туди бюлетень. За бюлетені правили карбованці. Сума цих бюлетенів була заразом і сумою премії.
За півгодини проголосували всі п’ятдесят чоловік, крім Олега Кучерявого. Олега затримали Петро і Лука і витрусили у нього п’ятнадцять карбованців по карбованцю. Він наготував їх, щоб покласти в шапку, куди опускали бюлетені для Ієреміади. В такий спосіб він хотів допомогти їй одержати перемогу над Немидорою Харлампіївною. Але хіба це чесний спосіб?
Так що від голосування Олег Кучерявий утримався.
Розділ шістнадцятий
Куприк повів екскурсію по маршруту, виправленому Олею вранці... Стежка бігла понад річкою серед високого бору. Та незабаром сосни, натрапивши на велику пролисину, звернули вліво, а пролисина зосталася при річці. Хлопцям набридло йти все лісом та лісом, і тепер їхні очі відпочивали на рівноті, де буйні трави підіймалися майже до пояса.
Отут і сталося. Пилип доторкнувся до плеча свого друга і стишено спитав:
— Бачиш?
Хома бачив. Вбік од стежки, кроків за двісті, здіймалася гора, густо вкрита терном і дерезою. На маківці гори блискотів срібним листям молодий осокір; на вершечку осокора сидів кібчик і соколиним поглядом позирав навколо.
— Гайда?
— Гайда!
Пилип рушив, а все ж краєчком ока затримався на Люсі. Вона дивилася на нього з виразом якоїсь незрозумілої журби. Так вона дивилася на нього, коли на стіні стояла, і благала врятувати од лиха. Але тоді Люся дивилася на Пилипа довго, а тепер тільки зиркнула і зразу ж одвернулася. Але все одно цей погляд вразив Пилипа. "Ти на мене й дивитися не хочеш,— гірко подумав він.— Але зачекай, ось зроблю якийсь незвичайний подвиг, тоді підійдеш і скажеш: "Пилипе, допоможи мені викопати з корнем он ту квітку. Добре?" Ось як буде. І я тоді викопаю тобі всі квітки, які тільки схочеш..."
Цими думками Пилип з Хомою не поділився. Бо й не встиг.
Хлопці наблизилися до гори, і ця гора здивувала їх. Була вона не земляна, а кам’яна. Величезні гранітні лоби вилазили з-під ґрунту, і, ступаючи по тих лобах, можна було вилізти аж на вершечок до осокора. Кібчик, звичайно, як тільки хлопці почали сопіти внизу, полетів геть. Так, зате гніздо його зосталося. І не високо. І таке ловкеньке, що Хома аж облизався. Ото б видрати! Але Пилип суворо зиркнув на нього, і Хома перестав облизуватися. Не за тим хлопці прийшли сюди, та й Григорій Савич за спиною ондечки.
Оглянувши гору з усіх боків, Пилип вийняв з-за пояса свого археологічного ножа і вдарив ним у ґрунт. І одразу перед Пилиповими очима блиснули золотий скіфський меч, золота скіфська підкова; посередині між ними стала Люся, і Пилип вигукнув у серці своєму: "Хоч сто кілометрів в глибину буду копати, а до золотого скіфського ножа і до золотої скіфської підкови докопаюсь!" Він підійняв угору ножа і вдруге вдарив у землю, потім втретє, вчетверте... Треба ж бо прокопати печерку. На дні таких печерок інші археологи знаходили хіба ж такі скарби! Он Юрко Іванівський копав отак у дворі за погребом, а ніж об щось дзень! А там щербата чашка, а в чашці дев’ять черепочків, вісімнадцять намистинок і двадцять сім красивих білих ґудзиків. Це їхня Марина сховала перед екзаменом: як ніхто не знайде — складе екзамен; знайде — провалиться. Юрко знайшов. І Марина провалилася на сумі квадратів і квадраті суми.
Коли Пилип стомився, Хома сказав:
— Тепер давай я. Може, мені більше поталанить, а ти сядь спочинь.
Тільки Пилип сів спочивати, як погляд його спинився на пергаментній споруді, що ховалася між густими гілками тернового куща.
— О! — скрикнув він.— Глянь, Хомо: осяче гніздо!
— Де-е-е?
— Та он на тернині. Бачиш?
Хома побачив і провів кінчиком вологого язика з лівого куточка пошерхлих губ в правий. А потім назад, неначе мед злизував. І з вуст його само собою вихопилося:
— Чуєш, давай їх видеремо!!!
Пилип сам ковтав слинку, однак, зробивши над собою зусилля, сказав:
— Добре мені діло ос драти! І коли ж? Саме в той момент, як краєвид змінився і з землі почали вилазити кам’яні лоби Українського кристалічного щита! Та ще які лоби! Ти тільки глянь. Камінь такий, що бий чим завгодно — чи молотами, чи довбнями, йому хоч би що. Дебелий, ще й мохом пообростав та лишаями. І з таких лобів цілісінька гора! Про все в книжках пишеться, а про отаку гору — ніхто не напише! Неначе й немає, її. А вона, бач, є. Та ще яка! Коли б я був таким, як Тарас Шевченко, то змалював би її з низу, до самого вершечка. І кібця на осокорі намалював би.
— А я, аж двох кібців,— докинув Хома і звузив очі в щілинку, немов придивлявся і бачив на змальованій Пилипом горі вже двох кібчиків.
— А чого ж двох,— заперечив Пилип,— коли тут сидів тільки один?
— Подумаєш,— знизав плечима Хома.— Як один,. то мусить бути і другий. Бо де кібець, там і кібчиха.
Настала пауза. Після паузи Хома спитав:
— То що ж будемо робити: копати? — При слові "копати" голос Хомин якось обм’як, охляв від утоми: — Чи, може, ос пужнемо, якщо кібця не можна чіпати?
І коли ці слова вилетіли з Хоминих вуст, то з голосом його сталася дивовижна зміна. Він задзвенів, заграв усіма барвами життя, кликав, наполягав: "Не вагайся, Пилипе. Чого нам справді в тій землі бабратись? Давай ос пужнемо!" І Пилип не витримав цього натиску. Ех, Пилипе, Пилипе! А де ж твої золоті скіфські мечі, де золоті скіфські підкови? Де образ дівчинки Люсі, котрий, мов живий, увесь час стояв перед тобою? Невже все це ти викинув з серця, і сяйво баталії біля підніжжя гори, що її випнув Український кристалічний щит, заступило їх місце в цей момент? Еге ж, заступило, бо чуєте, що він сказав на палкий Хомин заклик: