Дев'яносто третій рік

Сторінка 53 з 97

Віктор Гюго

— Ну, от, знову починається у вас гарячка. Не говоріть.

Вона поглянула на нього і замовкла.

З цього дня вона зовсім перестала говорити.

Тельмарш не сподівався такої навіть надмірної слухняності. Цілі години вона сиділа скорчившись, немов скам’янівши, під великим деревом. Вона думала й мовчала. Мовчання дає якесь пристановище простим душам, що зазнали всієї глибини страшного нещастя. Здавалося, вона примирилась з неможливістю зрозуміти. Людина, що дійшла до межі розпачу, стає байдужою.

Тельмарш спостерігав її, глибоко зворушений. Перед лицем такого страждання цей старий чоловік сам став пройматися думками жінки. "Так, — говорив він собі, — ці уста мовчать, але очі її говорять. Я добре бачу, що її мучить невідступна думка. Була матір’ю і перестала бути! Годувала дітей і перестала годувати! Вона не може втішитися. Вона думає про найменшу, якій ще недавно давала грудь. Думає про неї, думає й думає. Справді, це, певно, чудово почувати, як маленький рожевий ротик висмоктує душу з твого тіла і живе, розвивається твоїм життям".

Він теж мовчав, розуміючи, що слова безсилі перед таким горем. Безмовність нав’язливої ідеї страшна. І як переконати опановану такою ідеєю матір? З материнством не можна сперечатися. В матері є щось звіряче, тому вона така велично-прекрасна. Материнський інстинкт — божественно-тваринне почуття. Мати вже не жінка, вона самиця.

Діти малі й безпомічні. Тому в матері є дещо і вище, і нижче за розум. У матері є чуття. Безмежна й таємнича воля світотворіння живе в матері і веде її за собою. Це сліпота, сповнена прозорливості.

Тепер Тельмарш хотів змусити цю нещасну заговорити. Але це йому не вдавалося. Одного разу він сказав їй:

— На жаль, я старий, не можу багато ходити. Сили мої приходять до кінця швидше, ніж дорога. Через чверть години ноги в мене підгинаються, треба відпочивати. Коли б не це, я пішов би з вами. А може, й краще, що я неспроможний піти. Я був би скоріше небезпечним для вас, ніж корисним. Мене тільки терплять тут, але для синіх я підозрілий як селянин, а для селян — як чаклун.

Він ждав, що вона відповість. Та вона навіть не підвела очей.

Невідступна думка приводить або до безумства, або до героїзму. Але на який героїзм здатна бідна селянка? Вона може бути тільки матір’ю, і все. З кожним днем вона дужче й дужче заглиблювалася в свої думи. Тельмарш мовчазно стежив за нею.

Він намагався розважити її, чимсь зацікавити. Приніс їй ниток, голку, наперсток. І справді, на превелику втіху Жебрака, вона стала шити. Думала про своє, але працювала, і це було ознакою одужання. До неї потроху поверталися сили. Вона полатала свою білизну, верхній одяг, черевики. Але очі її лишалися немов скляними. Працюючи, жінка наспівувала тихенько якихось сумних пісень. Вона бурмотіла якісь слова, можливо, імена своїх дітей, але Тельмарш не міг їх розібрати. Перестаючи співати чи бурмотіти, жінка прислухалась до пташок, немов чекаючи від них якихось звісток. Дивилась, яка погода. Її губи ворушилися. Вона нечутно розмовляла сама з собою. Вона пошила торбину і насипала в неї каштанів.

Одного ранку Тельмарш побачив, що жінка зібралася в дорогу і очі її навмання дивилися в гущавину лісу.

— Куди ви йдете? — спитав він її.

Вона відповіла:

— Іду шукати їх.

Він не пробував її затримувати.

VII. ДВА ПОЛЮСИ ІСТИНИ

Через кілька тижнів, заповнених різними пригодами, у Фужерському краї тільки й мови було, що про двох людей, протилежних один одному, які, проте, робили одне діло, тобто билися пліч-о-пліч за велику справу революції.

Дикий вандейський поєдинок тривав далі, але Вандея вже втрачала грунт під ногами. Зокрема в Іль-е-Віллен. Дякуючи молодому командирові, що в Долі протиставив сміливості шести тисяч селян відвагу тисячі п’ятисот патріотів, повстання було якщо не роздушене, то принаймні помітно послаблене й обмежене. Ще кілька не менш вдалих ударів, завданих після того, створили нове становище.

Становище змінилося, але виникло дивне ускладнення.

В усій цій частині Вандеї республіка перемагала — це була річ безсумнівна. Але яка республіка? В близькому остаточному тріумфі її окреслювалися дві форми республіки — республіка терору і республіка милосердя. Одна хотіла перемогти суворістю, друга — лагідністю. Яка переважить? Обидві ці форми, примиренська і невблаганна, мали своїми представниками двох людей, однаково впливових і авторитетних: один був військовий командир, другий — громадянський делегат. Котрий же з них пересилить? Делегат мав велику перевагу. Він прибув з грізним наказом Паризької комуни батальйонам Сантерра: "Ніякої милості, ніякої пощади!" Він привіз декрет Конвенту, в якому проголошувалося: "Смертна кара кожному, хто відпустить ватажка бунтарів або допоможе йому втекти". Він мав необмежені повноваження від Комітету громадського порятунку і наказ коритися йому, підписаний Робесп’єром, Дантоном і Маратом. Другий, солдат, мав одну тільки силу — жалість.

За нього говорили ще його рука, що била ворогів, і серце, яке їх милувало. Бувши переможцем, він гадав, що має право щадити переможених.

З цього походив прихований, але глибокий розлад між цими двома відмінними людьми. Обидва вони боролися з бунтом, і кожен мав для того свій засіб: один — перемогу, другий — терор.

Вся "Діброва" тільки й говорила, що про них. І особливо збільшувало тривожний інтерес до них те, що ці двоє людей, таких протилежних, були щирі друзі, міцно зв’язані духовно. Ніколи ще вище й глибше почуття приязні не єднало двох сердець. Нещадний врятував життя милостивому і дістав шрам на обличчі. Один з них був втіленням життя, другий — смерті. Один уособлював принцип жаху, другий — примирення. І проте вони любили один одного! Дивні бувають загадки! Уявіть собі милосердного Ореста і жорстокосердого Пілада чи Арімана братом Ормузда[116].

Додамо ще, що той із двох, якого називали "лютим", був водночас найгуманнішою людиною: він сам перев’язував поранених, доглядав хворих, дні й ночі проводив у лазаретах та перев’язних пунктах, ладен був плакати над босими, голодними дітьми, не мав нічого, бо все роздавав бідним. Він брав участь у всіх боях, ішов на чолі атакуючих у найнебезпечніші місця, озброєний, бо мав шаблю й пістолети за поясом, і беззбройний, бо ніхто не бачив, щоб він коли-небудь вийняв шаблю чи взявся за пістолети. Ішов під удари, але сам не завдавав їх. Говорили, що він раніше був священиком.