Один з цих людей був Говен, другий — Сімурден.
Між цими двома людьми була дружба, але між їхніми двома принципами — ненависть. Вони були наче одна розтята і поділена надвоє душа. Говен справді дістав половину душі Сімурдена, але половину лагідну! Здавалося, що Говенові дісталося все світло цієї душі, а Сімурден лишив собі все чорне. Наслідком цього був внутрішній розлад. Ця глуха боротьба не могла не прорватися, врешті, назовні. Одного ранку бій почався.
Сімурден спитав Говена:
— Як наші справи?
Говен відповів:
— Ви знаєте це не гірше за мене. Я розігнав банди Лантенака. У нього лишилося дуже мало людей. Він притиснутий до Фужерського лісу, а через тиждень буде оточений.
— А через два тижні?
— Буде взятий у полон.
— А потім?
— Ви бачили мою об’яву?
— Бачив. То що?
— Він буде розстріляний.
— Знову милосердя. Його треба гільйотинувати.
— Я, — сказав Говен, — за військову страту.
— А я, — відповів Сімурден, — за страту революційну.
Глянувши в лице Говенові, він спитав:
— Нащо ти випустив на волю черниць з монастиря Сен-Мар-ле-Блан?
— Я не воюю з жінками, — відповів Говен.
— Ці жінки ненавидять народ. А в ненависті одна жінка варта десяти чоловіків. І чому ти не віддав до революційного трибуналу зграю старих фанатиків-попів, узятих в Лувіньє?
— Я не воюю з стариками.
— Старий піп гірший за молодого. Бунт небезпечніший, коли його проголошують сивоволосі. Зморшкам старості вірять. Не треба облудної жалості, Говен. Царевбивці — це визвольники. Пильно стережи башту Тампля.
— Башту Тампля! Я б випустив із неї дофіна. Я не воюю з дітьми.
Погляд Сімурдена став суворим.
— Говен, знай, що треба провадити нещадну війну проти жінки, коли вона зветься Марія-Антуанетта, проти старика, коли він зветься папа Пій VI, проти дитини, коли вона зветься Людовік Капет.
— Я ж не політик, учителю.
— Дивись, щоб ти не став небезпечною людиною. Чому при наступі на Коссе, коли бунтівник Жан Третон, притиснутий і оточений нашим військом, сам-один кинувся з шаблею в руці на нашу колону, ти крикнув: "Розступіться. Пропустіть його!"?
— Бо не годиться тисячі вбивати одного.
— Чому при Кайльєтрі д’Астільє, коли ти побачив, що солдати хочуть убити вандейця Жозефа Безьє, що був поранений і повз по землі, ти крикнув: "Ідіть уперед! Це моя справа!" — і вистрілив з пістолета в повітря?
— Бо лежачого не б’ють.
— І ти помилився. Обидва сьогодні ватажки банд. Жозеф Безьє — "Вус", а Жан Третон — "Срібна Нога". Рятуючи цих двох, ти дав республіці двох ворогів.
— Звичайно, я хотів здобути їй друзів, а не ворогів.
— Чому після перемоги при Ландеані ти не звелів розстріляти триста взятих у полон селян?
— Бо полонених республіканців Боншан пощадив, і я хотів, щоб знали, що й республіка пощадила полонених роялістів.
— То, значить, взявши в полон Лантенака, ти помилуєш його?
— Ні.
— Чому? Помилував же ти триста селян?
— Селяни — темні люди. А Лантенак знає, що робить.
— Але ж Лантенак твій родич.
— Франція мені рідніша.
— Лантенак старий.
— Лантенак чужинець. Лантенак не має віку. Лантенак кличе англійців, ладен віддати їм Францію. Лантенак — ворог батьківщини. Поєдинок між ним і мною може закінчитися або його смертю, або моєю.
— Говен, запам’ятай ці свої слова.
— Що сказано, то сказано.
Настало мовчання, обидва перезирнулися.
Говен продовжував:
— Це буде кривава дата в історії — дев’яносто третій рік, який ми переживаємо.
— Стережись! — скрикнув Сімурден. — Бувають страшні обов’язки. Не обвинувачуй того, на чому немає вини. Відколи це хвороба стала провиною лікаря? Так, цей великий рік позначений безжальністю. Чому? Бо це рік великої революції. Цей рік, який ми переживаємо, втілює в собі революцію. Революція має лютого ворога, старий світ, і вона не має жалю до нього, як хірург не має жалю до свого ворога — гангрени. Революція знищує королівську владу в особі короля, аристократію — в особі дворянина, деспотизм — в особі військового, марновірство — в особі священика, варварство — в особі судді, одно слово, всяку тиранію в особі кожного тирана. Операція страшна, але революція робить її твердою рукою. Щождо кількості здорового тіла, якою вона жертвує, то спитай Бургава[117], що він про це думає. Хіба можна вирізати пухлину без втрати крові? Хіба можна погасити пожежу так, щоб нічого не згоріло? Ця страшна необхідність є умовою успіху. Хірург схожий на різника, цілитель може здаватись катом. Революція вся віддається своїй фатальній справі. Вона калічить, але врятовує. Як! Ви вимагаєте від неї милості до отрути! Ви хочете, щоб вона була ласкава до тих, хто несе отруту! Вона вас не послухає. Вона тримає минуле в руках і докінчить його. На тілі цивілізації вона зробить глибокий розтин і оздоровить людський рід. Вам боляче? Безперечно. Скільки часу це триватиме? Скільки треба на операцію. Потім ви житимете. Революція ампутує старий світ, а при ампутації тече кров, тому тече вона і цього, дев’яносто третього року.
— Але хірург спокійний, — сказав Говен, — а люди, яких я бачу, лютують.
— Революція, — відповів Сімурден, — потребує сильних і безжалісних людей. Вона відштовхує руки, які тремтять. Вона покладається тільки на невблаганних. Дантон страшний, Робесп’єр несхибний, Сен-Жюст непохитний, Марат непримиримий. Затям, Говен, — ці імена нам необхідні. Вони варті для нас цілих армій: вони кидають у жах Європу.
— А можливо, й майбутнє, — сказав Говен. Помовчавши, він продовжував: — Зрештою, ви помиляєтесь, учителю, я нікого не обвинувачую. По-моєму, на революцію треба дивитися як на безвідповідальну. Ніхто не винен, і винні всі. Людовік XVI — це баран, кинений між левів. Він хоче втекти, урятуватися, намагається захиститися. Він укусив би, якби міг. Але не кожен лев, хто хоче. Його безсилість визнають за злочин. Цей баран у гніві показує зуби. "Зрадник!" кажуть леви. І з’їдають його. А зробивши це, починають битися між собою.
— Баран — тварина.
— А леви хто?
Це запитання змусило Сімурдена замислитися. Він підвів голову і сказав:
— Ці леви — громадська совість. Ці леви — ідеї. Ці леви — принципи.
— Вони запровадили терор.
— Буде день, коли революція стане виправданням терору.