Тельмарша селяни називали "філософом", а це на їхній мові означало, що людина трохи знається на медицині та хірургії і трохи на чаклунстві. Він переніс поранену в своє звіряче лігво, поклав на своє ліжко з моху і став лікувати її тими таємничими ліками, які звуться "простими". І вона видужувала.
Ключиця зрослася, рани на грудях і плечі затяглися. Через кілька тижнів стало ясно, що вона житиме.
Одного ранку вона змогла вийти з землянки, спираючись на Тельмарша. Він посадив її на сонечку під деревами. Тельмарш майже нічого не знав про цю жінку, бо не дозволяв їй говорити: коли вона хоче, щоб рани в грудях загоїлись, треба мовчати. Тож за весь час боротьби з смертю вона сказала хіба кілька слів. Але він помічав по її очах, що її мучить якась уперта, невідступна думка. Цього ранку вона була здоровіша, могла ходити майже без допомоги. Вирвати людину з пазурів смерті — це немов народити її, і Тельмарш щасливим поглядом дивився на неї. Цей добрий чоловік усміхався. Він заговорив до неї.
— Ну, от ми вже на ногах, наші рани зажили.
— Тільки серце не зажило, — сказала вона. — Отож, ви зовсім не знаєте, де вони?
— Хто? — спитав Тельмарш.
— Мої діти.
В цьому "отож" відбився цілий світ пекучих думок. Воно означало: "Якщо ви мені про них не кажете, якщо за стільки днів ви про них не промовили й слова, якщо ви затуляєте мені рот щоразу, коли я хочу заговорити, немов боїтесь, щоб я про них не питала, значить, вам нічого сказати мені про них". Часто в гарячці, в забутті й маячні вона кликала своїх дітей і добре бачила, — бо і марячи людина багато чого помічає, — бачила, що старий не хоче відповідати.
Тельмарш справді не знав, що сказати їй. Це не легка річ — говорити матері про втрачених дітей. І потім, що він знав? Нічого. Він знав, що ця мати була розстріляна, що він знайшов її в калюжі з крові, і коли підняв її, вона була майже трупом, і цей труп мав трьох дітей, що маркіз Лантенак після розстрілу матері забрав дітей з собою. Більше він не знав нічого. Що сталося з дітьми? Чи вони хоч живі ще? Він випадково довідався, що це були двоє хлопчиків і дівчинка, тільки що відлучена від груді. От і все. Він усюди розпитував про цих безталанних дітей, але ніхто не міг йому щось відповісти. Селяни, до яких він звертався з запитаннями, тільки хитали головами. Не така людина був пан де-Лантенак, щоб про нього охоче розбалакували.
Селяни неохоче говорили про Лантенака і неохоче говорили з Тельмаршем. Селяни люди підозріливі. Вони не любили Тельмарша. Тельмарш-Жебрак був для них людиною непевною. Чого він завжди дивиться в небо? Що він робить, що він думає, цілими годинами сидячи нерухомо? Безперечно, це людина дивна. У цій країні, де всюди війна, де всюди палає пожежа, де люди клопочуться тільки тим, щоб спустошувати, докладають зусиль, щоб підпалити будинок, вирізати сім’ю, вибити до ноги ворожу варту, зруйнувати село, дбають тільки про те, щоб влаштувати добру засідку, впіймати ворога в пастку і всіляко знищувати одні одних, — у цій країні є самітник, заглиблений у споглядання природи, який ніби прислухається до урочистої тиші неосяжного світу, що збирає трави та рослини, цікавиться тільки квітами, птахами та зорями. Ясна річ — такий чоловік небезпечний. Він, певно, не сповна розуму. Він не сидить за кущами з рушницею, ні в кого не стріляє. З цієї причини його боялися.
— Це божевільний, — говорили про нього.
І Тельмарш був більше ніж самотньою людиною, він був людиною, якої уникають.
До нього не зверталися з запитаннями і не відповідали на його запитання. Отже, він не міг докладно розпитати, хоч як цього хотів. Війна пересунулась, люди пішли битися десь далі, маркіз де-Лантенак зник з горизонту, а при душевному стані Тельмарша війна мусила наступити на нього самого, щоб він її помітив.
Почувши слова "мої діти", Тельмарш перестав усміхатися, а мати заглибилася в свої думки. Що творилося в її душі? Вона ніби провалилася у безодню. Раптом вона поглянула на Тельмарша і знову скрикнула майже з гнівом:
— Мої діти!
Тельмарш похилив голову, як винний.
Він думав про маркіза Лантенака, який, безперечно, і не згадував про нього, який, певно, й забув, що десь існує Тельмарш. Він добре розумів це і казав собі: "Коли сеньйор у біді, він тебе знає, а мине лихо — знати не хоче".
І спитав себе: "Заради чого врятував я цього сеньйора?"
І відповів: "Бо він — людина".
А подумавши кілька хвилин, знову поставив собі запитання:
"А чи певен я цього?"
І повторив свої гіркі слова: "Якби ж я знав!"
Вся ця пригода гнітила його, бо в тому, що він зробив, таїлась для нього якась загадка. Він болісно думав. Виходить, добрий вчинок може бути поганим. Хто рятує вовка, той вбиває вівцю! Хто вигоює шуліці крило, відповідає за його пазури.
Він, дійсно, почував себе винним. Несвідомий гнів цієї матері мав підставу.
Те, що він врятував і цю матір після врятування маркіза, трохи втішало його.
Але ж діти!
Мати теж думала про них. Думки обох ішли в одному напрямі і, можливо, зустрічалися в темряві задумливості.
Але от її погляд, в глибині якого була темна ніч, знову спинився на Тельмарші.
— Так не може бути далі, — сказала вона.
— Тсс! — сказав він, поклавши на губи палець.
Але вона продовжувала.
— Ви даремно врятували мене, я вам не прощу цього. Краще б я померла, я б тоді їх побачила. Я знала б, де вони. Вони мене не бачили б, але я була б біля них. Мертва може обороняти своїх дітей.
Він узяв її руку і помацав пульс.
— Заспокойтесь, у вас знову починається гарячка.
Вона спитала його майже грубо:
— Коли я зможу піти?
— Ви? Піти?
— Так. Ходити.
— Ніколи, якщо не будете розважною. Завтра, якщо будете розумною.
— Що ви називаєте бути розумною?
— Покладатися на бога.
— На бога? Де він подів моїх дітей?
Вона немов маячила. Голос її став дуже тихим.
— Зрозумійте, — говорила вона, — що я не можу тут лишатися. Ви не мали дітей, я їх мала. Не можна міркувати про щось, не знаючи, що то таке. Ви не мали дітей, правда ж?
— Ні, — відповів Тельмарш.
— А в мене тільки й було, що діти. Без своїх дітей що я таке? Я хочу знати, чому мої діти не зі мною. Я почуваю, щось діється, але не можу втямити. Вбили мого чоловіка, мене розстріляли, та все одно, я не розумію.