Говен підійшов і спитав, вдивляючись у незнайомого:
— Хто це такий?
Кров заливала лице пораненого, роблячи з нього червону маску, розпізнати його було неможливо. Видно було тільки сиві вуса.
— Цей чоловік врятував мені життя, — продовжував Говен. — Чи не знає його хто-небудь?
— Командир, — сказав один із солдатів, — цей чоловік тільки що прибув до міста. Я бачив, як він під’їхав. Він прибув з боку Понторсона.
Підбіг старший лікар експедиційної колони з інструментами в руках. Ранений усе ще був непритомний. Лікар оглянув його і сказав:
— Рана не важка. Це пусте. Ми зашиємо рану, і через тиждень він одужає. Але удар добрячий.
Незнайомий був у плащі, підперезаний трикольоровим поясом. Він мав при собі пістолети й шаблю, його поклали на носилки, роздягли. Принесли відро холодної води, лікар обмив рану. Тепер можна було розглянути його лице. Говен вдивлявся в нього з напруженою увагою.
— Є при ньому якісь папери? — спитав він.
Лікар помацав бокову кишеню, витяг бумажник і простяг його Говенові.
Тимчасом пораненого освіжила холодна вода і він опритомнів. Його повіки затремтіли.
Говен порився в бумажнику, знайшов складений учетверо аркуш паперу і, розгорнувши, прочитав:
"Комітет громадського порятунку. Громадянин Сімурден…"
— Сімурден! — скрикнув він.
Поранений почув це і відкрив очі.
Говен не тямився з радості.
— Сімурден! Це ви! Ви вдруге рятуєте мені життя!
Сімурден дивився на нього. Невимовною радістю світилося його закривавлене обличчя.
Говен упав на коліна перед пораненим і вигукнув:
— Мій учитель!
— Твій батько, — промовив Сімурден.
V. КРАПЛИНА ХОЛОДНОЇ ВОДИ
Вони не бачилися вже багато років, але серцем були завжди нерозлучні. І впізнали один одного відразу, немовби розлучилися тільки вчора.
У Дольській ратуші нашвидку влаштували похідний госпіталь. Сімурдена поклали в ліжко у маленькій кімнаті біля великого залу, де розмістили всіх інших поранених. Хірург зашив йому рану і поклав край щирій розмові друзів, вважаючи, що Сімурденові неодмінно треба заснути. Та й Говен мав узятися до невідкладних справ, які неодмінно виникають у переможця. Сімурден лишився сам. Проте він не спав, бо був у гарячці і від рани, і від радості.
Сімурден не спав, проте йому здавалося, що він бачить сон. Чи можливо це? Його мрія здійснювалась. Сімурден належав до тих, що не вірять у щасливі випадки, і от такий випадок з ним стався. Він знайшов Говена. Він залишив його дитиною, а побачив чоловіком — сильним, грізним, відважним. Він знайшов його переможцем, переможцем у боротьбі за народну справу. Говен був у Вандеї опорою революції, і це він, Сімурден, створив цю опору для республіки. Цей переможець був його вихованцем. Те, що світиться на цьому молодому обличчі, якому судилося, може, бути в республіканському Пантеоні, — це його, Сімурденова, душа. Його учень, дитя його духу, став віднині героєм і незабаром прославить батьківщину. Сімурденові здавалося, що він пізнає свою власну душу в генії. Він бачив на власні очі, як провадить бій Говен. Він наче був Хіроном, що бачив у бою Ахілла. Між кентавром і священиком є подібність, бо ж священик теж чоловік тільки наполовину.
Всі враження від недавно пережитого разом із безсонням від рани сповнювали Сімурдена якогось надприродного сп’яніння. Загоралася нова зоря, розквітало молоде блискуче життя, і радість від цього ще поглиблювалася свідомістю своєї влади над його долею. Ще одна така перемога, як бачена ним, і Сімурденові досить буде сказати слово, щоб республіка довірила Говенові цілу армію. Ніщо так не засліплює, як подив від здійснення великих сподівань. В ті часи кожен плекав мрію про воєнну славу і кожному хотілося створити свого полководця. Дантон — з Вестермана, Марат — з Россіньйоля, Ебер — з Ронсена[115], а Робесп’єр волів усіх їх знищити. Чому б і не Говен? — говорив собі Сімурден і поринав у мрії. Перед ним був безмежний простір. Від одної мрії він переходив до другої. Всі перешкоди падали самі собою. Хто тільки ступить на ці сходи, вже не спиниться, а підіймається вище й вище, аж до самих зірок. Генерал — це не тільки великий полководець; генерал до того ж носій великих ідей. Сімурден у мріях бачив Говена великим полководцем. Йому вже ввижалося, — мрія летить швидко, — як Говен розбиває в океані англійців, карає на Рейні північних королів, відкидає на Піренеях іспанців, в Альпах закликає до повстання Рим.
У Сімурдені жило дві людини — ніжна й сувора. І обидві зараз були задоволені. А що ідеалом Сімурдена була незламність, то він бачив Говена водночас і величним, і грізним. Сімурден був тієї думки, що раніше, ніж будувати, треба зруйнувати, і говорив, що тепер не до ніжностей. І був певен, що Говен стоятиме "на висоті", як тоді говорили. Він уявляв собі, як Говен знищує темряву і, осяяний світлом, з блиском метеора на чолі, розгорне широкі крила ідеалів і справедливості, розуму й прогресу, а в руці триматиме меч. Ангел, але ангел караючий.
Його мрії дійшли майже до екстазу, коли раптом він почув крізь прочинені двері розмову у великій палаті госпіталя і впізнав голос Говена. Цей голос і в роки розлуки бринів у його вухах, і тепер йому вчувався хлоп’ячий голосок у дорослого чоловіка. Він прислухався. Пролунали чиїсь кроки. Один із солдатів сказав:
— Ось той чоловік, що стріляв у вас, командире. Він встиг непомітно сховатися в льох, та ми знайшли його. Ось він.
І Сімурден почув таку розмову між Говеном і тим чоловіком:
— Ти поранений?
— Я почуваю себе досить добре, щоб бути розстріляним.
— Покладіть цього чоловіка в ліжко. Перев’яжіть його, доглядайте і лікуйте.
— Я хочу вмерти.
— Ти житимеш. Ти хотів мене вбити в ім’я короля; я тебе милую в ім’я республіки.
Тінь набігла на лоб Сімурдена. Він немов прокинувся раптом і прошепотів у якомусь зловісному пригніченні:
— Дійсно, він.
VI. РАНИ ЗАЖИЛИ, АЛЕ СЕРЦЕ СХОДИТЬ КРОВ’Ю
Рана від шаблі гоїться швидко. Але була істота, поранена далеко важче за Сімурдена. Це та розстріляна вандейцями жінка, яку жебрак Тельмарш підняв з калюжі крові на фермі Ерб-ан-Пайль.
Становище Мішелі Флешар було ще небезпечніше, ніж думав Тельмарш. Одна куля пробила їй наскрізь груди, друга розбила ключицю, третя прострелила плече. Але легені були цілі, і вона могла видужати.