— Хтось, що має машину... цілком можливо, — сказав комісар і стріпнувся, немов сердитий пес. — Він міг жити хоч і за сто кілометрів звідси. Міг залишити машину неподалік Садиби, а по всьому скочити в неї і втекти куди завгодно, перше ніж ми взагалі дізналися, що сталося.
— Авжеж, кращого місця, ніж за Садибою, на таку зустріч годі й шукати, — погодився поліцай Б'єрк. — Дороги навколо безлюдні, і ніхто там не живе, щоб міг помітити вбивцю чи машину.
— Отже, це свідчить, що вбивця знав навколишні місця, чи як? — спитав комісар.
— Можливо, — відповів Б'єрк. — А можливо, він випадково вибрав саме те місце.
Відразу після вбивства поліція пильно обстежила всі дороги навколо Садиби, шукала слідів машини. Та марно. Злива дуже стала в пригоді злочинцеві.
А вже як вони шукали векселя! Обнишпорили кожен кущ, кожен камінь, кожен горбик. Але фатальний папірець пропав.
— Зник так само безслідно, як і вбивця, — сказав комісар, зітхнувши. — Дивно, що той негідник не дає ніякого знаку про себе.
З приймальні долинули збуджені хлоп'ячі голоси. Хлопці, очевидно, хотіли бачити комісара, бо молодий поліцай, який там сидів, тлумачив їм, що комісар проводить нараду і йому не можна заважати.
Голоси стали ще наполегливіші.
— Нам конче треба його бачити, кажу ж вам! Поліцай Б'єрк упізнав Андерсів голос, підвівся й вийшов до приймальні.
— Дядьку Б'єрку, — заквапився Андерс, угледівши його, — ми з приводу вбивства... Калле взявся, і ось... [240]
— Нічого я не взявся! — обурено заперечив Калле. — Тільки що...
Б'єрк невдоволено подивився на них і мовив:
— Здається, я вже вам казав, що це справа не для дітей і не для знаменитих детективів. Можете цілком покластися на поліцію. Гайда додому!
Але тепер Андерс розсердився вже й на дядька Б'єрка, якого досі вельми шанував.
— Гайда додому? — крикнув він. — Гайда додому, а вбивця нехай отруїть арсеном ціле місто, га?
Калле поспішився йому на допомогу. Він витяг шматок шоколаду й поважно сказав:
— Дядьку Б'єрку, хтось прислав Єві-Лотті затруєний шоколад.
Калле благально дивився на довготелесого поліцая, що заступав йому дорогу. Однак дядько Б'єрк більше не опирався.
— Заходьте, — сказав він і пропустив хлопців поперед себе.
Було зовсім тихо, коли Андерс і Калле закінчили свою розповідь. Довго ніхто не озивався ні словом. Нарешті комісар сказав:
— А я нарікав, що вбивця не дає ніякого знаку про себе!
Він зважив шоколад на долоні. Звісно, не такого знаку він хотів би від убивці.
Тоді комісар пильно глянув на Андерса й Калле. Правда, може статись, що хлопці помилилися. Він не знав, чи можна дуже покладатися на знання Калле з хімії, на його розповідь про арсенове дзеркало. Либонь, у хлопця просто розгулялася уява. Ну, та в лабораторії все з'ясується. Випадок із собакою, безперечно, заслуговує на увагу. Добре було б дослідити й другу половину шоколаду, ту, що з'їв [241] пес. Але хлопці запевняють, що вчора гарненько прибрали блювотиння. Отже, зроблено все, щоб не лишилося сліду. А до всього Єва-Лотта викинула конверта, в якому прислано шоколад, так кажуть хлопці. Еге ж, та дівчинка просто розкидається цінними паперами, думав комісар. Хоч звідки вона мала б знати, що конверт на щось пригодиться? Про всяк випадок вони, звісно, пошукають, але навряд чи що знайдуть.
Комісар обернувся до Андерса.
— У тебе не лишилося випадково ані крихти тієї другої половинки?
Андерс похитав головою.
— Ні, я віддав усе Беппо. Сам тільки пальці облизав, — сказав він.
— Ну, а в кишені? Не прилипло там нічого?
— Мама вчора випрала штани, — сказав Андерс.
— Шкода, — мовив комісар.
Хвилину він помовчав, тоді знову глянув на Андерса.
— Тут одна річ мене дивує. Ти сказав, що був у поштаревій кухні вчора вночі. Заліз у вікно, як усі спали. Для мене, бувалого поліцая, це дуже підозріле. Можна дізнатися, що ти там робив?
— Та... це... — промимрив Андерс, геть збентежений.
— Ну? — квапив його комісар.
— Та я Мумрика...
— На Бога, не приплутуй знову сюди Мумрика! — попросив комісар. — Він уже стає підозрілий. Завше вигулькне там, де щось трапиться.
— Я тільки мав сховати його в Сікстенів глобус, — винувато сказав Андерс.
Калле перебив його вигуком: [242]
— Великий Мумрик! На ньому певно є шоколад! Андерс вимастив його, як засунув до кишені!
Комісарове обличчя осяяла широка усмішка.
— Я гадаю, що настав час Великому Мумрикові здатися на волю поліції, — сказав він.
Таким чином, Мумрикові знову випало подорожувати під охороною поліції. Дядько Б'єрк негайно вирушив до поштаревої садиби, а слідом за ним і Калле з Андерсом.
— Ми так геть розбестимо Мумрика, — сказав Калле. — Ще почне вимагати, аби його щоразу проводжала з місця на місце кінна поліція.
Хоч які тяжкі обставини змушували забрати Мумрика зі сховку, хоч як ті обставини гнітили їхні молоді серця, а все ж невеличкою мірою хлопці дивилися на події очима лицарів Білої Троянди. Тепер, коли виявилося, що Андерс несамохіть отруїв Беппо, Червоні Троянди однаково знатимуть таємницю Мумрикового сховку в глобусі. Адже доведеться розповісти Сікстенові про все, а це означає, що вороги посядуть клейнод. Аж ось втручається поліція і бере Мумрика під свою охорону!
Хоч як Калле з Андерсом уболівали за Єву-Лотту й Беппо, а таки не могли не визнати, що складається все чудово.
— До того ж Великий Мумрик урятував нам життя, — сказав Калле. — Бо якби ти, Андерсе, не пішов ховати його в глобус, то не віддав би собаці шоколад. А якби собака не з'їв шоколаду, то, напевне, кінець був би ще жахливіший. Бо хтозна, чи всі так добре витримують арсен, як Беппо.
Авжеж, дядько Б'єрк і Андерс теж були такої думки.
— Великий Мумрик — особа, гідна якнайбільшої шани, — сказав дядько Б'єрк, відчиняючи поштареву хвіртку. [243]
Беппо лежав у кошику на ґанку ще кволий, проте безперечно живий. Сікстен сидів поряд і не зводив із нього ласкавого, сповненого любові й захвату погляду.
Адже Сікстен узяв його маленьким цуценям і хотів, щоб він жив ще довго-предовго!
Почувши, що хтось відчинив хвіртку, Сікстен обернувся, і очі його стали зовсім круглі з подиву.
— Доброго ранку, Сікстене, — привітався дядько Б'єрк. — Я прийшов по Великого Мумрика.