15
Чи довго люди пам'ятають про вбивство? Ох ні, досить швидко забувають про нього. Якийсь час іще балакають, хвилюються, жахаються й сердяться, що поліція нічого не робить. Та поступово цікавість спадає, люди починають балакати про щось нове, знаходять іншу причину жахатися й сердитись.
Найшвидше, звісно, забувають про злочин діти, ті, кому треба думати про війни Троянд, про здобуття Великих Мумриків. Скільки ж бо в них клопоту, скільки всього їм треба зробити! Хто сказав, що літні канікули довгі? Неправда, геть-таки неправда! Літні канікули, на жаль, такі немилосердно короткі, що хоч сядь та й плач. Золоті дні спливають один по одному. Треба використати кожну секунду. Не можна ж останній сонячний тиждень літніх канікул затьмарювати думками про жахливі злочини!
Трохи довше пам'ятають їхні матері. Якийсь час вони тримають своїх білявих доньок дома, не зважуються спустити їх з ока. І стурбовано визирають крізь вікно, якщо не чують поблизу галасу своїх синів. І не раз вибігають із хати поглянути, чи нічого [244] не сталося з їхніми улюбленцями. Та ще довго боязко перетрушують пошту в скриньці, чи, бува, не таїться в ній якась нова небезпека. Але врешті і їхня тривога минає. їм треба вже думати про щось інше. І їхні сини та доньки, що досі терпіли таку турботу, немов важкий тягар, полегшено зітхають і знову шукають давнього поля бою та місця ігор, що на певний час було заборонене.
Поліція теж не забуває про злочин, хоч збоку, певне, цього й не видно. Вона нишком працює далі, попри всі труднощі. Попри те, що багато здогадів доводиться відкидати, як безпідставні, що деяких важливих паперів бракує і їх ніяк не можна знайти, попри те, що часом здається, ніби немає глузду шукати далі. Поліція шукає — вона пам'ятає про злочин.
А є ще одна особа, що ніколи не забуває про вбивство, — сам убивця. Він пам'ятає, що зробив. Пам'ятає, як лягає ввечері спати і як уранці встає, пам'ятає цілісінький день, кожної хвилини, і навіть уночі, як спить.
1 він боїться. Боїться, як лягає ввечері спати і як уранці встає, боїться цілісінький день, кожної хвилини, і навіть уночі, як спить.
Він знає, що є людина, яка бачила його в обличчя тоді, коли не повинна була бачити, і він тієї людини боїться. Він намагається якомога дужче змінити свій вигляд, голить вуса і стриже коротенько чуба. Більше не одягає зелених габардинових штанів: вони висять собі у шафі, і він не зважується їх продати, щоб не викликати підозри... Та однаково він боїться. А ще боїться, що врешті хтось знайде вексель, якого він загубив. Вексель з його прізвищем. Щодня він переглядає газети і страшенно боїться вичитати в них, що врешті папірець знайдено і тепер [245] убивцю спіймають. Він так боїться, що подеколи сам шукає папірця в кущах, хоч знає, що надаремне. Йому знову й знову треба переконати самого себе, що того небезпечного папірця немає десь у зів'ялій траві чи за якимось каменем. Тому часом він сідає в машину і мчить шістдесят кілометрів до вельми знайомого місця на краю Прерій. Адже він зважився на все, навіть на вбивство, аби позбутися постійних боргів, то невже ж через якийсь мізерний папірець усе тепер зійде нанівець? Він затіяв велику гру і мусить зіграти її до кінця. Якщо його викриють, усе пропало. Тоді злочин, який його засліпленим очам здавався необхідним, став би найбезглуздішим, найдаремнішим учинком за ціле його життя.
Він жадного разу не подумав про те, що навіки відібрав життя людині, що старий чоловік через нього вже ніколи більше не побачить, як літо змінюється на осінь. Він думав тільки про самого себе. Хотів будь-що виплутатися. Але ж він боявся. А людина ніколи не буває така небезпечна, як тоді, коли боїться.
Великий Мумрик ще не вернувся зі Стокгольма, куди його посилали на дослід, а поліція вже дістала повідомлення: в тих крихтах шоколаду, що прилипли до Мумрика, й справді помічено сліди арсену. А в тому шматку, який лишився в Калле, отрути виявилося стільки, що нею майже можна було вбити людину. Якби Єва-Лотта з'їла цілу плитку, як сподівався той, хто її прислав, то навряд чи вижила б.
Єва-Лотта знала вже, що її пробували отруїти. Не можна ж бо тримати від неї в таємниці те, що писали газети. Тому комісар уважав за свій обов'язок попередити її. Щоправда, після настійливих прохань у газетах лавина подарунків зовсім припинилася, [246] та все ж Єві-Лотті варто було поберегтися. Бо доведений до відчаю вбивця міг, мабуть, знайти й інший спосіб заподіяти їй кривду. І хоч комісар побоювався, що сердешна дівчинка знову налякається до смерті, почувши моторошну правду, а проте пішов до пекаря й завів із Євою-Лоттою поважну розмову,
Та він помилився. Єва-Лотта не налякалася до смерті. Вона розсердилась, розсердилась так, що аж іскри посипалися.
— Беппо міг загинути! — крикнула вона. — Подумати тільки, замалим не згубив нещасного собаку, що нікому не вчинив лиха!
В Євиних-Лоттиних очах це був найбільший злочин, що перевершував усі інші.
Однак природна безтурботність допомагала їй забувати неприємне. За кілька день вона знов стала весела, як перше. Вона забула, що на світі є погані люди, й пам'ятала тільки, що тепер канікули і життя чудове.
Авжеж, канікул залишився нещасний тиждень. І лицарі Білої та Червоної Троянд уважали, що цих кілька днів треба використати на щось краще, аніж смутні роздуми про подію, якої вже однаково не зміниш.
Беппо зовсім одужав, і Сікстена, що досі сидів коло нього, як прив'язаний, знов охопила жадоба чину. Він скликав під бойовий стяг своє військо. Вони зібралися в гаражі й почали снувати інтриги. Настав-бо час відплати, — тепер Білі Троянди дістануть і за Великого Мумрика в глобусі, й за інші капості. Те, що Андерс ненароком отруїв Беппо, не рахувалося. Сікстен вибачив йому від щирого серця, і Андерс разом із ним зворушливо доглядав Беппо під час його хвороби. [247]
Війни між Трояндами почалися задовго перед тим, як з'явився Великий Мумрик. І хоч Мумрик з усіма приписаними йому чарівними властивостями й був чудовою притикою до війни, існували й інші клейноди, що їх можна було пограбувати в супротивника. Білі Троянди, наприклад, мали коробку, повну таємних паперів. Андерс уважав, що її без великого ризику можна тримати в шаховці на горищі. Воно, може, й так — у звичайний час. Але тепер, як Великий Мумрик поїхав у службове відрядження, Сікстен дійшов висновку, що коробка Білих Троянд — незвичайна коштовність і варто викрасти її, навіть якби Червоним Трояндам довелося битись до останнього вояка. Бенка і Йонте відразу погодилися. Важко собі навіть уявити, щоб хтось був більше за них готовий битися до останнього вояка. Після такої героїчної постанови, зміцненої врочистою присягою в гаражі, Сікстен увечері тихенько закрався до штабу Білої Троянди на горищі і взяв коробку. Однак Червоні Троянди так і не дочекалися грізного поклику — з тієї причини, що супротивники нічого не помітили. Нарешті Сікстенові урвався терпець, і він послав Бенку з листом до ворогів, аби їх підбурити й повідомити, що сталося. Лист був такий: [248]