"Насамперед нам потрібен водневий апарат, — поважно сказав він. — Ось. Це звичайна колба, що в неї я наливаю сірчану кислоту й кидаю кілька шматочків цинку. Тоді виділяється водень, розумієте? Коли туди ввести арсен у будь-якому вигляді, то утвориться газ AsH3— арсеновий водень. Звідси газ іде скляною руркою, де його просушує безводний хлористий кальцій, а потім він збирається ось у цій вузенькій рурочці. Ми її підігріваємо на спиртівці, і газ розпадається на водень і чистий арсен — він тоді осідає на рурці у вигляді блискучої сіро-чорної плівки. Це й є так зване арсенове дзеркало. Ви, мабуть, чули про нього, юначе?"
Юнак ніколи не чув про арсенове дзеркало, та однаково слідкував зацікавлено за тим що робив знаменитий детектив.
"Не забудьте, я зовсім не певен, що в шоколаді є арсен, — озвався знаменитий детектив, як уже запалив спиртівку. — Просто це невеличка перевірка, і я щиро сподіваюся, що моя підозра безпідставна".
Потім у комірчині запала тиша. Знаменитий детектив був такий захоплений дослідом, що зовсім забув про свого молодого приятеля. [235]Ось скляна рурка нагрілася. Калле покришив шматочок шоколаду, висипав крихти через лійку в колбу й почекав.
Господи, що це? Арсенове дзеркало! Страшний доказ, що він не помилився. Калле витріщився на скляну рурку, не вірячи своїм очам. Адже в душі він весь час сумнівався. Тепер сумніву не було. Але ж це означає... означає щось жахливе.
Тремтячими руками він погасив спиртівку. Уявний співрозмовник зник. Зник тієї самої миті, як
досвідчений знаменитий детектив став малим переляканим Калле.
За деякий час Андерса збудив посвист під вікном— умовний знак Білих Троянд. Андерс висунув сонну голову поміж калачики й фікуси — подивитися, хто там. Біля майстерні внизу стояв Калле й махав йому рукою.
— Пожежа десь, чи що? — спитав Андерс. — Якого біса ти будиш людей?
— Не базікай, швидше виходь, — сказав Калле.
Як Андерс нарешті вийшов, Калле суворо глянув на нього й спитав:
— Ти куштував шоколад, як давав Беппо?
Андерс витріщив очі.
— І ти примчав сюди о сьомій годині, тільки щоб спитати мене про це? [236]
— Еге, бо в шоколаді був арсен, — відповів Калле спокійно й тихо.
Обличчя Андерсове побіліло й витяглося.
— Я не пригадую, — прошепотів він. — Так, облизав пальці... Адже я засунув Мумрика в те липке тісто в кишені. А ти впевнений, що...
— Так, — рішуче сказав Калле. — А тепер ходімо до поліції.
Він похапцем розповів Андерсові про свій дослід і про те, яка страшна правда випливає з нього. Хлопці згадали про Єву-Лотту, і їм стало так тяжко на серці, як ніколи досі за все їхнє коротке життя. Єва-Лотта не повинна нічого знати. Обидва вони вважали, що від Єви-Лотти треба все приховати.
Андерс згадав про Беппо і сказав у відчаї:
— Це я його отруїв. Якщо Беппо помре, я довіку не зможу глянути Сікстенові у вічі.
— Беппо не помре. Ти ж чув, що сказав ветеринар, — заспокоїв його Калле. — Йому дали стільки ліків, промили шлунок, зробили все на світі. І знаєш, краще, що Беппо з'їв шоколад, а не ти чи Єва-Лотта.
— Або ти, — сказав Андерс. Обидва здригнулися.
— Принаймні ясно одне, — сказав Андерс, коли вони завернули до дільниці.
— Що саме?
— До цієї справи мусиш узятися ти, Калле. В них нічого не вийде. Я ж весь час казав тобі.
14
— Ми повинні знайти вбивцю, — сказав комісар, і його важка рука впала на стіл.
Два тижні він бився над цією на диво заплутаною справою. А тепер мав їхати, його округа була велика, [237] і на нього чекали невідкладні справи в інших місцях. Він залишав у містечку трьох своїх помічників і сьогодні зранку влаштував у дільниці нараду разом із місцевою поліцією.
— Наскільки я знаю, — вів далі комісар, — за два тижні роботи ми досягли одного — ніхто вже не зважується одягати темно-зелені габардинові штани.
Він сумно похитав головою. Поліція працювала не покладаючи рук. Випробувано кожну можливість, але загадка лишилася така сама темна, як була спочатку. Вбивця зник, безслідно зник. Ніхто його не бачив, крім Єви-Лотти Лісандер.
Люди робили все, щоб допомогти поліції. Прийшло багато листів про осіб, що носили темно-зелені габардинові штани, навіть задля певності повідомляли про сині, сірі та брунатні габардинові штани. А вчора комісар дістав анонімного листа, в якому хтось писав: "У кравця Андерсона хлопиць злодюга і має чорні штани, тож не баріцця зарештуйте його".
— А коли вже вимагають, аби ми арештували людей за чорні штани, то не дивно, що темно-зелені габардинові штани зникли, наче за помахом чарівної палички, — додав комісар і засміявся.
Єву-Лотту кілька разів кликали поглянути на осіб, що здалися комісарові особливо підозрілими, їх шикували в лаву разом з іншими людьми, однаково вбраними, а тоді Єву-Лотту питали, чи серед них немає того чоловіка, що його вона зустріла в Преріях.
— Ні, немає, — щоразу відповідала Єва-Лотта. Вона переглянула також цілу паку знімків, але й
на них нікого не впізнала.
— Вони всі такі лагідні, — казала Єва-Лотта, пильно додивляючись до знімків убивць і злодіїв.
На Лупієвій горі допитали кожного мешканця, що він може сказати про Ґренове особисте життя. А надто поліція цікавилась, чи хто не помітив чогось [238] незвичайного останнього понеділка перед убивством, коли чоловік у габардинових штанях, як уже доведено, відвідував Ґрена. Авжеж, майже всі помітили тоді ввечері диво дивне. На Лупієвій горі зчинився такий галас, наче принаймні десятеро вбивць заповзялися знищити один одного. То була цікава звістка.
Та скоро комісар дізнався, що йшлося всього лиш про війну Троянд. Деякі свідки, і серед них Калле Блюмквіст, казали, що саме в той час чули гуркіт машини. І поліція з'ясувала, що то не була машина доктора Форсберга, який приїжджав того вечора до хворого Фредріка.
Дядько Б'єрк жартома дражнив Калле, що той не приглянувся як слід до машини.
— Оце тобі й знаменитий детектив! — казав він. — Не міг скочити й записати номера машини! Про що ти думав?
— Таж за мною назирці гналося троє лютих Червоних Троянд! — боронився засоромлений Калле.
Нелегко було зв'язатися з Ґреновими клієнтами. Багатьох пощастило відшукати з прізвищ на векселях, що їх знайдено в Ґреновому будинку. Виявилося, що клієнти жили в різних місцевостях. [239]