Як його описати? Лантух бараболі в одежі, а лице — розре-пана паляниця з картоплиною носа, з двома віхтями губ. Чоло ж величезне, опукле, чи то рахітичне чи мудре. Але очі завжди скислі, понурі. Який діяметральний контраст до променясто зеленого кольору очей Шмигельського (теж паскудного на вроду) чи до Шурки Корнійчука, губатого Красня Медовича! Коваленко поруч них виглядав, як могильник. Розум його теж був особливий. Він міг досконало запам'ятовувати довжелезні цитати, наче зфотографовані, й при потребі торпедував ними без єдиної помилки. Але нічого з тих цитат не пропускав він через власну призму. Нічого свого, все — начинка з цитат, із Маркса головним чином.
Його амури виявлялися таким примітивним парубоцьким стилем, що того не можна було стерпіти. Я й не стерпіла. Залицяння не вдалося. З того часу стала я об'єктом його лютої ненависної лайки. Мої "серпанкові" мініятюрки він називав інтелігентськими ремінісценціями у стилі Чарської-Вербицької. В нашій хаті не було таких творів, а як я доросли, то вже з бібліотек цих авторок вилучили. Так я й не знала, за що я — "Чарська-Вербицька". А Коваленко періщив, голоблею розтрощував мене, пошматував би мене зубами.
Це була перша порція нищівної критиколайки, що потім стільки було її мені відмірено.
Пізніше стало Коваленкові в "Плузі" тісно і він покинув його, перейшов до "Гарту", а потім до комсомольської літературної організації "Молодняк". Я із здивованням дивилася на ту його пролетарсько-марксистську галоп-кар'єру і намагалася пов'язати з тим, що він говорив колись про національно-укр'ю-сівську душу, яку він ладен віддати Україні. Не той Коваленко!
* * *
Інших членів "Плуга" я зустрічала лише на наших недільних зборах. Невідмінно приходив поет Юхим Дубков із своєю солодко-винуватою наче усмішкою. Прозаїк Євген Брасюк був, мабуть, учитель. Завжди в акуратній одежі з краваткою, дбайливо підстрижений, ввічливий і ні з ким особливо не дружний. Був він трохи старший за нас, як не віком, то дозрілістю. Я бачила не раз, що він був у ближчому стосунку з Меженком. Після зборів-вечірок верталися вони разом і захоплено розмовляли. Так що про Брасюка не можу нічого більш пригадати, був він не близький і не чужий, а просто приємний.
Трохи згодом вступили Василь Атаманюк і Віра Нечаївська. Був ще й Марченко, якого скоро заарештували. Люди, невкли-нені в мою літературну біографію.
Інша річ — Антось Шмигельський. Багато було мені неясного в ньому. Жив він у Кубучі і мав окрему кімнату, як ніхто. Це ж небувала привілея! Вважався студентом ІНО, але я ніколи його там не бачила. Яким чином цей галицький хлопець відірвався від своєї військової частини і акліматизувався в Києві, я не довідалася. Оце вперше побачила його в їдальні АРА і не сподобався чимось він мені: Дуже пом'яшкорене вузьке обличчя. То дивувалася, коли Качура не раз повторював: "До Антося жінки липнуть, як мухи до браги". Є до чого липнути! Видко, пройдоха, — думала я, — скрізь пролазить і до всього доскакує. Ось у "Плузі" як скоро втерся в "свої люди", вже й працює в редакції газети...
Коли сміявся, то все обличчя, хоч молоде, було у вахлярі зморшок і тільки ласкаві зелені очі усували вражіння від цього вахляра.
Єдине позитивне в ньому було те, що мав товариша, сина письменниці Романович-Ткаченко, з яким удосвіта бігав до Дніпра купатися та зустрічати схід сонця.
26
Вперше довелося мені виступити на літературному вечорі прилюдно у великій круглій залі того дому, де були історичні засідання Центральної Ради, а тепер — Музей історії комуністичної партії ім. Леніна. Влаштовував цей вечір Качура. Це було в січні 1925 року (здається) і я читала там оповідання "Савка", що було потім друковане у журналі Нова громада, де редактором був Варавва. Зміст оповідання — хлопчик Савка журиться смертю Леніна і обіцяє йти його слідами... Саме тоді помер Ленін і вся преса цим була повна, то й я "включилася в кампанію". Я згадую це тому, що потім мені переказали, як висміяв мене Григорій Косинка за це оповідання. "Папір усе терпить!" — сказав він.
Так потроху входив у мою свідомість інший полюс літературного життя тогочасного Києва. Звичайно, я знала про Косинку й Осьмачку, бо не раз уже бувала на їхніх вечорах, влаштовуваних заходами Академії наук. Публіка на ці виступи летіла хмарами і то власне задля Косинки. Він мав особливий дар. Читав свої новелі так, як ніхто. Це був справжній духовний бенкет — чути, як Косинка читає свою ще ніде не друковану новелю. Я боялась пропустити хоч одне слово. Новелі були економно малі розміром і становили викінчену цілість. Косин-чине читання було вершком майстерности, чудо мистецького читання, магія. Я навіть думаю, що магія Косинчиного читання вища за магію його писання. І де він її взяв? Щось чула я, що брав лекції техніки мистецького читання у Ревуцького. В усякому разі, цей студент із зухвалою чуприною, із отим одним непокірним пасмом відразу ввійшов у літературу, як викінчений майстер. От тільки шкода, що він своє гарне прізвище — Стрілець — змінив на Косинку.
І ще одна риса. Коли харківський "стиль" — бундючної, пихатої самовозвеличувальної пози — був найвиразніше, навіть шаржовано, представлений Божком, то київський — Косинкою. Це — глумлива, саркастична усмішка, ще й зухвала. Мовляв, усе бачимо й знаємо, розуміємо, але залишається тільки глумитися з вашої глупоти та ідіотизму. "Папір усе терпить!"
Так ось звідки оті глуми й кпини, ось що стало зрозком для Косяченка з Жигалком!
Про Марію Галич із цього ж самого кола я знала, що вона — студентка ІНО на старшому курсі і що вона виступає разом із ними. І що навіть належить до літературної організації, яка зветься МАРС (Майстерня революційного слова). Марія Галич читала свої імпресіоністичні коротесенькі новелетки на пів сторінки в дусі стефаниківському. А вірніше, це були не новелі, а поезії в прозі, мініятюрки. Запам'яталась одна фраза: "І степ — сонце, і баба — сонце". У цьому ребусі може бути й вся новеля. В одному реченні.
Мені здавалося, що вона дуже несеться, а здавалося може тому, що вона була короткозора й голову тримала високо та дивилась у далечінь, а не перед себе. Опуклі сірі очі її були завжди замріяні, наче бачать якусь недосяжну тобі візію. Я навіть була з нею знайома, навіть якоюсь фразою була перекинулась. Питає в коридорі: — Чи не бачили ви Н.? — Бачила, отак прямо йдіть, — відказую я. — Просто? — поправляє Галич мою нехарапутну мову, так наче її поставлено на сторожі чистоти й джерельности нашої мови і вона не проминає найменшої нагоди її чистити. Треба сказати, що цим визначалась вся ця група.