Читала й перечитувала, і ще раз читала, читала, читала... Щаслива ходила і не треба було мені більш нічого, бо з самого листа йшов той чар, як ніколи ні від кого, той тонкий аромат, як ніколи вже більше у житті. Ясно, що я з Жашкова написала моїй любові ще одного листа. І знов дістала відповідь. Щирого й молодого, без жадних хитрощів. Цей лист кінчався запрошенням прийти до канцелярії педагогічних курсів на Думську, де він ректор, — щоб особисто познайомитися.
Я просто боялася цієї зустрічі. Що то могло б вийти з неї? Перше, — він розчарується, побачивши таку шерепу. Друге — він зрозуміє мене, як легку шукачку пригод, і так "заграє". Образить і зіпсує свій образ і ту дивну святу еротику. Ні, краще не бачитися. Чого він запрошує, як любить свою дружину, а мене... "Вас я не пам'ятаю, абсолютно не пам'ятаю..."?
Та страхи мої зайві. Повернувшись до Києва я довідалася, що професор Черанівський виїхав у Казахстан на працю в університеті, в Алма-Ата.
Через 15 років мені над ранок приснилось оповідання, так наче я щось читаю. Прокинувшись, я швиденько записала, наче з писаного, а ті два листи Романа Черанівського дослівно вмонтувала. Оповідання це зветься "Дві". Листи зберігались у мойому київському архіві, але все те давно пропало.
24
З початком нового академічного року в нашу кімнату вселили ще двох дівчат. Тосю Прокопович із біологічного факультету, та кубанку Ніну Орел із соцвиху ("соціяльного виховання"). Тосю я запримітила ще на основному курсі. Вона була з Воронцово-Городища, сирота, мала опікунів. Ніна Орел десь скоро поділася і ми жили утрьох дружно, в тій студентській атмосфері, що я люблю. Ми вже мали навіть примуса, то ще щось на ньому й варили. Хто були наші сусіди з інших кімнат, я ніколи не знала, ото тільки, що в сусідній кімнаті ч. 18 жила Дуся Півень з малими дітьми, сестрами й братами, вони залишилися сиротами, то вона мала їх усіх із собою.
Заводився звичай, що по неділях до нас хтось приходив. До Тосі — її товариші. Підоплічка з геологічного факультету (тепер — академік Підоплічко, а тоді непоказний собі хлопчина). Стельмах із біологічного факультету. Не заходив Іван Дубина з геологічного, але я його добре знала. До мене з Василиною часом заходили Косяченко й Жигалко — щоб познущатись. Ото йдуть, ідуть, обійдуть усіх своїх знайомих кубучівських дівчат, та ще й до 19-ї кімнати зайдуть. Хоч гартованці вважали себе блискучими талантами, а всіх плужан — бездарами, але гартованець Жигалко й плужанин Косяченко й далі були нерозривними друзями, де один, там і другий. Разом вони до дівчат ходили, разом і висміювали все — саркастично, звисока. Це не заважало нам купою ходити на різні літературні вечори та гуртом вертатися. Але гай-гай! Уже ніколи не було тієї ставищанської атмосфери поваги до мене, що запровадив Віталій Самійленко. Я тільки й чула, що насміхи та кпини. Ці два хлопці чомусь вважали себе більшими інтелектуалами за нас — мене, Василину й Тосю. Може тому, що обидва вони були з Баришівки, учні Миколи Зерова? Жигалко був "гоголіянець", мав Гоголеву прозу собі за зразок і плекав гоголівську зачіску. Косяченко ж взорувався на Єсєніна, також включно із зачіскою.
Крім цих двох, у їх товаристві приходив ще Олекса Влизько, глухий і німий. Побачиш його — ніколи цього не скажеш. Мініятюрний і філігранний рисами лиця, завжди дуже дбайливо вдягнений у порядний костюм (протилежно до розхрістаних селюків Жигалка й Косяченка), з невідмінним "метеликом" при шиї на сніжнобілій, випрасуваній сорочці. Справляв вражіння міського плеканого синка, якогось адвокатового чи що... Я так і не знаю, якого він був роду, — серед цих трьох він тільки один був комсомолець. І чому він якось двозначно завжди всміхався?
Трохи згодом прилучився до них ще й Олександер Корнійчук. Ще до того, як він вступив до "Плуга", я цього хлопця вже бачила, на вечорах ІНОвського клюбу. Він там виступав із смішними каламбурами, анекдотами, скетчами, які кінчав словами: "Ви ж понімаєте!", ще й із містечковим жидівським акцентом. При цьому розмахував руками так, що складалось вражіння — у нього їх не дві, а чотири. До "Плуга" він вступив оце недавно і виявився дуже товариським. Був це робфаківець, а всі робфаківці вирізнялись найперше одежею: носили довгу шевіо-тову синю "толстовку", підперезану вузьким цяткованим на кавказький лад ремінцем. Одночасно із вступом на робфак вони діставали повне утримання держави: добре впоряджені гуртожитки, спецїдальні, оцю добротну одежу. Робітничий факультет був для тієї касти, що щойно народжувалась: студентів робфаку підготовляли до першого курсу, як тих, що робили революцію і не мали часу пройти регулярну середню освіту. Отож і Корнійчук був один із тих щасливців, що не знали студентських злиднів, не шукали, де б попиляти дрова чи повідкидати сніг удосвіта. Він був син залізничника з Христинівки, отже й з упривілейованої кляси.
Але він не підкреслював різниці між собою, упривілейова-ним, і нами. Був приятельський, завжди медово усміхнений, з товстими губами, які він уміло підбирав, швидкий на веселе слово, не заносився, бо й не було так дуже чим... З усіма відразу на "ти", за панібрата, приходив з товаришами до Ку-бучу, їв разом із нами пригорілі млинці, потім ми гуртом ішли на Володимирську Гірку... Корнійчук, — ми його звали Шурка, — навіть не насміхався, як Жигалко з Косяченком, а навпаки, відчувалася повага, наче запобігання перед "більшим стажем у літературі". Він же ще зелений початківець, а ми вже друкувалися! Словом, нічим не вирізнявся і ніхто з нас не мав здібносте ясновидця, щоб проглянути в майбутнє.
Нікому й у голову тоді не прийшло, чому це він не до "Гарту" приплив, а до "Плуга". Він же там був більше до місця. Тепер я думаю, що мабуть "за рознарядкою", бо в "Плузі" тоді не було жадного комсомольця. Було два члени партії, Щупак і Дубков, обидва жиди. А для комплекту треба ще й українця.
Приходив ще й Борис Коваленко, себто відпроваджував мене, але він волив приходити без компанії.
25
Вже тоді Коваленко виступав, де тільки можна було, куди пускали, з якою тільки не є найкрайнішою пролетарською грім-лайкою. Це напевно в ньому сплелося два компоненти. Перший — невситиме честолюбство, другий — злість за свою невдачли-вість. Виступав він не тільки в "Плузі", а й на тих всіх літературних вечорах, що так рясно тоді засіялися.