Одружений він був дуже романтично. Жінка його була росіянка, не вміла по-українському. Оженився з нею Дмитро
Юрович десь аж на Уралі, як потрапив, поранений полонений "австріяк", до шпиталю. Сестра-жалібниця в тому шпиталі виходила його, врятувала від смерти. З того виникло кохання, шлюб. Мене кожен раз дивувало його пом'яте лице, розчавлений ніс і в контрасті до того спотвореного лиця — м'який задушевний говір та сині довірливі очі. Тоді вже не помічалося спотворення.
Був він дуже освічений. Скінчив ляйпціґський університет, знав досконало німецьку мову, перекладав Гайне. Співав. Навчив наших хлопців нової пісні: "Із сліз моїх, любко, зродило..." і дует "Коли розлучаються двоє..."
Про інших вчителів, що майже всі приїхали до Ставищ від чогось рятуватися, як не від розстрілу, то від голодової розрухи в Києві, менше я маю що згадати. Був біолог Федір Велико-хатько. Бекеш, Венґриновський, Лось... Зима. Була ще Зіна Яскульська, вчителька зразкової школи...
16
А хто ж ті, що разом зо мною прагнуть добувати освіту і зійшлися сюди звідусюди? Самійленко розділив нас на три кляси. У першу клясу попала Маня Мартиненко. Я — в другу. У третій були доросліші і там їх було небагато. Моя ж кляса була досить численна і спочатку все просто рябіло, індивідуальності не виділялися. Але скоро вже почали деякі вирізнятися.
Найперший яскраво виділився Іван Набек&ло. Він у своїй розхрістаній шинелі більше подоб&в на дорослого, ніж на учня, але на лиці в нього були написані його юнацькі 20 років. "Мабуть, цю шинелю він не скидає з часів свого військового минулого, — щось таке верзлося мені, — але якого?". Хоч формально ніхто його не вибирав, але був він природно нашим клясним старостою. Часто повторював улюблене: "До пор'яд-ку!". Де це він похопив це слівце? Він же з Бузівки, за десять верстов від Жашкова, а в нас так не кажуть. Це якось по-галицькому.
На шкільних "вічах" був він запальний і поривчастий промовець із несподіваними образами. Без жадного змовляння представляв шкільну громаду, себто був головою учкому. Коли промовляв, то хижо відкидав рукою довге пасмо волосся (в протилежність до бережистого руху Віталія Михайловича), що неслухняно завжди спадало на чоло. Тоді відкривалося широке й високе чоло, широко розставлені карі очі, мрійливо-веселі, та широке кругле лице, а уста складені в трохи іронічну посмішку.
Але коли на лекції літератури й мови Самійленко, викладаючи теорію віршування, подав зразки різних розмірів (ямб, хорей, анапест, амфібрахій) і тут же загадав нам писати вірші на щойно обговорені розміри, то Іван Набек^ло перший у цю гру включився і якстій встругнув такого вірша:
Ну, та й чудачка ж ця Дуся Гуменная, Сіла собі на вікні Вірші складає, немов оглашенная, Застує світло мені...
(Бо треба сказати, що в цій клясі причепили мені ще одне ім'я — Дуся. Хтось так назвав — і пішло. Мені це ім'я не подобалось, якесь ніби міщанське, то я стала називати себе Докією.* Явдоня — це ж тільки домашнє. Явдоха видавалось мені тоді простацьким і грубим. Хоч тепер я думаю: грецькі Гіпероха, Андромаха — гарно. А чому українське Явдоха — негарно? Ну, я тоді ще не знала, що Євдокія це ім'я грецької морської богині, Евдотеї. І значить воно: добра богиня вода. Еі-Ев — добра. До — вода. Кія-тея — богиня.)
Я таки справді сиділа тоді на вікні, розкошуючи осінніми жовтобордовими барвами ранньої осени, що буяли в саду за вікном.
Тоді в нас часто були порожні години, бо ще не було повного комплекту вчителів. От на одній такій порожній годині встає ставищанин Тиміш Коберник і закликає до тиші, щось хоче сказати. Ми його звали Коберничок, бо був дуже дрібний, мініятюрний, з опуклими насмішкуватими блідо-блакитними очима та "сучкуватим" носом. Він раз-у-раз насміхався над "просвітянщиною", підіймав на глум широкі шаравари, вишивані рушники над портретом Шевченка і називав це бутафорією та театральним реквізитом. Я вперше тоді почула такі вирази. Вони підіймали на сміх те, що було таке звичне, як потреба вранці вмитися. А що замість цього? Коберничок не казав.
* В 30-х роках видавали пашпорти і написали в моєму "Євдокія". Я не хотіла такого пашпорта брати і довелося йти до начальника міліції та доводити, що я — Докія. Для цього я принесла словник Грінченка (бо міліція казала, що такого імени нема). Але нач. міліції сказав, що словник Грінченка не документ. То я принесла академічний словник і показала там своє ім'я. Відтоді я в документах Докія.
Так от цей Коберничок хоче щось сказати. Пропонує, щоб тут у нас у школі заснувати комсомол. І щоб зараз таки записувалися та ухвалили постанову. Ех, як схопився НабекАло, як виголосив промову! Коли вже записуватись, то до укр'юсу! Слов& "комсомол", "укр'юс" нам були невідомі, але Набек&ло так красномовно обґрунтував переваги української юнацької спілки, що Коберникова затія в корені провалилася. Укр'юсу теж не заснували на тих стихійних зборах. А як невдовзі приїхав представник таращанського відділу Наросвіти, товариш Іванушкін, щоб заснувати профспілку і щоб ми вступили до неї членами, то теж зустрівся з тупою, невисловленою нехіттю. Цікавий чоловік цей Іванушкін. Прізвище московське. Борода на всі груди, пишна, золотиста, — а обличчя молоде! І запашна українська мова. А сам — жид, хоч наче нічогісінько жидівського в ньому не було. Приємний чоловік, але з його профспілкою нічого не вийшло. Ніхто не хотів у якусь профспілку записатися.
Петро Огородник — з Ненадихи на П'ятигірщині. Він також ходив у шинелі — блідий, з довгим носом. Поет і дивак. Завжди він грав ролю малого мазунчика, навіть манера говорити була ніби дитяча. Про себе він говорив у третій особі: "Петя (не Пггя, а Петя) хоче їстоньки!" І скрізь, де можна було, головно у дівчат, підхлібничав, себто потрапляв, як варили куліш, їв разом з ними, а ще й цибулю трощив. Але все це було "за виграшки" і, як належиться "малому мазунчикові Петрусеві", з вибриком. А то раптом приходить із чимось, з настовбурченою полою шинелі. Це — ціла випічка хліба. І ходить він від кімнати до кімнати, роздає всім по хлібині, не забуваючи тут же й попоїсти. А при тому співає оцієї, ненадиської: