А то загадає всім зібратися у неділю поза лекціями в найбільшій клясі і розвиває нам якусь позапрограмову тему, так, для загального розвитку. Моє шанування Віталія Михайловича дійшло вершка, коли він зібрав нас отак раз у неділю і розповів про матріярхат, американського дослідника Луї Морґана, що відкрив цю стародавню форму суспільного ладу і написав книжку про постання й розвиток інституції родини, і що ця книжка лягла в основу дальших дослідів про розвиток людини й її суспільних організацій.
На мене ця лекція справила колосальне вражіння, просто викликала в душі переворот! Тож я тільки й чула досі звідусіль, що "дівчата нездібні до науки", "жінка не людина", "ісчадіс ада", "нечиста", не сміє входити у вівтар, "жіночий університет — заміж", "волос довгий, а ум короткий" тощо-тощо. А тут розкривається, що не завжди так було. Я стала на гранітну основу, що недаремно хочу вчитися, що неправда, ніби для дівчини це непотрібно й необов'язково, однаково ж — підеш заміж, а там уся твоя наука непотрібна... Тоді ж у мене було пристрасне бажання рости духовно, удосконалюватися... хоч би на колінях рачки, а лізти до вершин своїх можливостей. А тобі кажуть — непотрібне це!
От, як підкріпив мене тоді Віталій Михайлович! Його лекція вклала в мою душу, крім випростання потоптаної гордости, ще й зародок наступних моїх шукань на дорозі самовдосконалення: лектуру в цьому напрямку, захоплення доісторичними темами та спробами втілити їх у мистецьку одежу, як от "Велике Цабе". Це прийшло через десятки років. А почалося у ставищанській педагогічній школі під впливом Самійленка.
* * *
Другий учитель, що був із самого початку заснування пед-школа, — Степан Куделя. Він викладав математику і співи. Тому, що співанки були два рази на тиждень, а я там співала альтом, то запам'ятався цей учитель тільки, як диригент. Треба ж було весь час дивитися на його руки й вираз лиця, та й пісня ж надає емоційного забарвлення переживанню. Кожна пісня приносить свою емоцію. Я дуже люблю співанки, вже тоді ця любов почалася, то хоч ми мали співанки зразу після лекцій, голодні, я цілком була згодна з Куделею, що на голодний шлунок краще співається.
В протилежність тонковидому Самійленкові, Куделя був плебейсько негарний, кирпатий, але з надхненними сірими очима, які закривали й усували перше вражіння, ту негарність. Куделя поза лекціями й хором не стикався з нашим шкільним побутом, але хор у школі відогравав першорядну ролю. Спочатку наш диригент розучував з нами народні пісні в обробці композиторів ("Мала мати одну дочку...", "Ой, вербо, вербо...", "Ой, не шуми, луже...", "Дударик", "Пряля", "За річкою, за Дунаєм..." і ще багато інших). Але на першому пляні були "Заповіт", "Вкраїно-Мати...", "Ми, гайдамаки...", "Не пора...", "Шалійте, шалійте, скажені кати...". Гимн "Ще не вмерла Україна" був такий усім відомий, що на співанках його не обробляли. Це з того часу залишився спогад, що вся заля на Шевченківському святі гре-міла цим гимном, усі співали. У 1920-21 році.
Потім наш хор розучив і співав складніші речі, переважно Шевченка. Кантата "Світе тихий, краю милий...", "Б'ють пороги...", "Наш отаман Гамалія...", "Прощай світе...", "Орися ж ти, моя ниво...". Олесеве "Гукайте їх...", "Для всіх ти мертва і смішна...", Тичинине "Як упав же він з коня...". "Тихий сон по горах ходить..."
Були в нас і свої солісти. Максим Тхорівський — бас, як густий мед. Степан Кашперський — високий тенор.
Спочатку наш хор співав на шкільних урочистостях, потім ми вже виступали в ставищанському театрі на Шевченківському святі, а пізніше їздили по недалеких селах. Але я більше любила співанки, ніж концерти з виступами на сцені. Особливо любила, як треба було багато разів повторювати фразу, поки диригент доб'ється бажаного.
Крім того, кожне з нас принесло до школи свої місцеві пісні, що їх ми співали вже поза хором. Василина Ставниста — "Ой у полі криниченька...", "Ой, у лузі на калині...". Тхорівський — "Горе вам, дівчата...", "Гею-гей, місяць і зоря...", "Темна нічка...". Я — "Ой ти місяцю, а я зіронька красна...", "Косарі косять...", "Гей, у полі три дороги різно...", "Ой, приїхав козаченько з поля...". Не перелічиш...
Спів у ставищанській школі був стихійне явище, чи не найбільший позасвідомий чинник нашого виховання. Це ж були 1920-1922 роки, початки закріплення совстської влади і перше затягання шнура на горлі, недавнього ще, національного цвітіння. Щоб школа існувала в мережі Наросвіти, вона мала бути легальною і льояльною. Наш вихователь і творець школи дотримувався льояльної лінії, що ніде не випиралася. Ніякої політграмоти нам не накидали, ми тільки співали "Вкраїно-Мати" і "Вічний революцьонер..."
* * *
Трохи пізніше з'явився в нас новий учитель — Дмитро Загул. Самійленко відразу передав йому історію літератури і мову. Увійшов до кляси чоловік з приплюснутим носом, із чолом мислителя, розділеним на дві долі і дуже синіми очима. Він почав знайомитися з нами і зразу ж дав кілька тем до вибору для письмової роботи. Я собі вибрала таку тему: "Революція в інтерпретації Павла Тичини". Вибір цієї теми був тому, що мені імпонувало чужоземне слово "інтерпретація". На наступній лекції української літератури новий учитель приніс виправлені роботи і прочитав перед клясою мою, як зразкову. Так закріпилася традиція читати мої письмові роботи перед клясою, щоб на них вчилися інші. А я просто не вміла багато написати і ледве перетягала з одної сторінки шкільного зошита на другу. Що вони пишуть на чотирьох сторінках? Я не знала, що писати більше і тому перша подавала свою роботу.
А був у нашій другій клясі поет, Петро Огородник. Отож він найперший познайомився ближче з Дмитром Загулом і це від нього ми потроху дещо довідувалися. Я ж, така боязка, ніколи не доступилася до Загула ближче, як належить у клясі до вчителя.
Вчителі жили в окремому домі через дорогу. Петро Огородник занадився туди із своїми віршами і розказував нам, що бачив у Дмитра Юровича збірки його поезій, видані в ОДНОМУ примірникові, себто маленькі рукописні книжечки, писані друкованими літерами. Бачив він і одним-єдиний примірник друкованої протимосковської і протибільшовицької книжки поезій "Марія й Мар&", де недвозначно писано про червоного когута з півночі. Цей збірник поезій вийшов саме перед більшовицьким вступом у Київ. Щоб не бути розстріляним, Загул придумав ось що: подав у газеті оголошення, що поет Дмитро Загул утопився в Чорному морі в Одесі, а сам зник із Києва. Оце ж він пересиджує в Ставищах, "втік", "сховався".