Гофштейн був найсоліднішою творчою постаттю в жидівській секції. Він же був піонером перекладів творів Шевченка на ідиш мову. Легко й приємно входив він у розмову з усіма. Старший віком, світлої вдачі і високої культури, людина з минулим сіоніста, він і не ховався із цим минулим. Не раз казав, що мріє хоч раз у свойому житті поїхати до Палестини, щоб подивитися на землю предків. З ним навіть мені, що ніколи не маю теми для "світської розмови", знаходилось багато чого говорити. А він не цурався навіть таких упосліджених, як я та Косяченко.
* * *
І от навіть Давид Гофштейн шукав рятунку від Зінаїди Тулуб, що тероризувала буквально всіх своєю балакучістю та нестримною агресією, націленою на жертву-слухача, хто б то не був, не зважаючи на особи. Гофштейн, я, Ле — їй байдуже! Вона могла годинами вистоювати (і тримати свого слухача) під дощем, на морозі, в коридорі на протязі, серед велелюдного зборища в МК, коли всі стоять групами, — і так непомітно переходити від одної теми до другої із своєї біографії, що слухач не має змоги вставити слово чи вислизнути з-під її бомбардування. А що Гофштейн саме й був такою доступною особою, то дуже часто був тим її слухачем. З вродженої делікатносте він чекав, поки хтось підійде, і аж тоді непомітно слизав. Тулуб не помічала зміни і провадила своє далі, а Гофштейн потім дякував рятівникові. Не раз і мені.
Та всі ж знали, що Зінаїда Тулуб — перекладачка з французької на українську, член секції перекладачів. І не більше. Ніхто ані на товщину волосинки не вірив, що вона написала роман. її просто на сміхи брали, коли вона турукала, що роман не тільки написаний, а й перекладений на чотири мови: російську, польську, французьку, татарську. Та й хто повірив би, дивлючись на цю чудернацьку, вийняту з дожовтневого минулого, постать? Типова стара діва, незмінно вдягнена в моду її молодости. Особливо характерні були її старопанські капелюшки. І став уже "казкою дня" її кіт Лірик, якого вона годувала м'ясом, з чорного ринку... Цим вона хвалилась не менше, ніж своїм графським походженням.
Так, графським! У біографії Л. Онишкевич (жур. Наше життя, листопад 1969), писаній за радянськими матеріялами, і в додатку-біографії Н. Полонської-Василенко "Зінаїда Тулуб у моїх спогадах" (жур. Нові дні, березень 1960) нема про це згадки. Я ж подаю тут почуте з уст самої Зінаїди Тулуб, шкода тільки, що не все так докладно, як вона розказувала.
... Вчилася вона в інституті "Благородных Девиц", то французьку мову знала краще, ніж російську, а української не знала зовсім. В їх родовому графському маєтку Тулубів вона чула українську мову тільки від челяді. А скільки рисаків було в їх родовому маєтку! Вона дуже любила їздити верхи... Які ж дорогоцінні меблі були в їх палаці, скільки срібних сервісів, кришталю, картин, килимів... І все те прокляті більшовики розграбували, знищили, забрали. Палац спалили. Навіть могилу її батька знищили, поруйнували, осквернили. Був він похований в ограді церкви св. Федора на Лук'янівці, а вони, анафеми, безбожники, церкву зруйнували, гроби повикидали, і мусіла вона перенести батькові кості в інше місце...
Вона не тільки графиня, вона — інтимна приятелька таких світил російської літератури, як Бунін (білий емігрант, це ім'я непристойне тут, але для Зінаїди Тулуб це нічого!), поетеса Зінаїда Ґіппіус. Оце недавно була в Ленінграді — цілу ніч із Вересаєвим проговорила!
А як вона навчилась української мови і дійшла до такої досконалости, що тепер із французької перекладає на українську і ДВУ друкує (це так, правда. Д. Г.), то теж цікаво. Ось послухайте! Коли настала українізація, вона, щоб вивчити українську мову, взялася викладати її у військових частинах Чека. І так вивчила! Оце ж тоді почала вона писати свій історичний роман.
Писала вона цей роман за консультацією всіх найкращих фахівців і науковців, яких тільки могла знайти: геологів, істориків, біологів, географів, сходознавців, філологів... Скільки раз ходила до Михайла Грушевського в його кабінет, бачила, як він працює: в неопаленому приміщенні, пальці від холоду задубіли. Він не сидить, а стоїть біля пюпітру... Але завжди уважний був до всіх її запитів... — Ну, це вже ґвалт! Ім'я буржуазного історика Грушевського, взагалі, непристойно згадувати в цих стінах, а ця несповна розуму малохольна отаке меле!..
І звичайно, що всьому цьому ніхто ані слову не вірив. З Глузду зсунулася стара діва!
* * *
Подивіться, як скромно поводяться справжні, вже з іменем, письменники! Візьміть Степана Васильченка. Та він ніколи навіть не показується в МК, а як треба яку "картково-пайкову" справу залагодити, то приходить його дружина з сином Юрком. А коли Спілка вчителів влаштовувала йому ювілей, то він також не прийшов, справляли без нього...
Або Максим Рильський. Чи він коли десь чимось хвалився? А саме йому то є чим похвалитися. В 13 років уже з'явилася перша збірка його поезій, а тепер, хоч він від неоклясиків перескочив із піснею про Сталіна до пожовтневої літератури, — ні в кого тут не було проти нього ніякої зачіпки. Навпаки, всі однаково шанували, як попутники, так і радянські, не було сумніву, чи приймуть його до Спілки. Ба, він уже член. Хто ж може так, як він, експромтом написати вірш — і прекрасний. З одною умовою: пише він "під парами". Так, це не секрет. Рильський заливає себе алькоголем. Різних оповідань можна було наслухатися за шахами про п'яні витівки Рильського... Ні, ніхто не закине Рильському, що він носиться із своїм талантом. Навпаки, — скромний, скромний, скромний... Так, — додам і я, — не було ні разу, щоб Рильський не привітався ввічливо зо мною — що вище підносився він і що нижче зсувалася я вниз в очах цього оточення. Руді вуса кілечком і трохи скривлений ніс Рильського та його добродушно-приятельське помахування рукою, — ось такий він стоїть перед очима.
Або Тичина. Приходжу я раз до Місцевкому, а там сидить за одним столом і говорить із кимось якийсь невідомий мені чоловік. Одягнений дуже скромно, у сірій сорочці. Хто це? Мені кажуть: та це ж Павло Тичина! Приїхав із Харкова і зайшов. І так само непомітно й пішов, ніякої помпи, ніякої бомбастичної пихи, ніхто йому ніякої зустрічі не влаштовував.